Розділ 2. Кломпи

— Ми — я та всі інші жителі цього Лісового міста — звемося кломпами.

     Тепер я зрозуміла, чому ці «гноми» здалися мені знайомими й безпечними. Колись, у далекому дитинстві, гуляючи в лісі, що ріс поруч із бабусиним будинком, я й справді придумала маленьких гномиків-кломпів, які жили в будиночках на деревах. Правда, вже й не пам’ятаю, звідки взяла для них таку назву — кломпи.

    Поки я пригадувала, коли саме створила кломпів, ті уважно мене роздивлялися.

— Ой, як же ти змінилася! Раніше була з нами одного зросту. Та й форми ти вже не такої.

Поцокавши язиком, бровастий сивий гном із кумедно-урочистим виразом обличчя звернувся до своїх побратимів:

— Кломпи, сьогодні у нас свято. До нас завітала та, що створила. Давайте ж привітаємо її!

— Гукку! Гукку! Гукку! — хвилею покотилося підвісними вулицями.

— Ходімо! — не встигла я оговтатися від несамовитого кломпівського «Гукку!», як один кломп, судячи з ледь порослої рудої бороди, ще зовсім юний, ухопив мене за руку й потягнув за собою. — У нас тут чудово! У нас є дуже смачне їдло. У нас веселі ігри.

      Намагаючись встигати за юним гномом, я згадала, що в моїх мріях на височезних деревах росла всіляка смакота. Так, на одних росли яблука й груші, на інших — бублики (це я позичила з «Язикатої Хвеськи») й яблучні пироги з корицею (це через любов до смачнючих бабусиних пирогів), а ще були дерева з кавунами, з полуницею, навіть котлетне дерево. Чого тільки не творить дитяча уява!

     Порозмірковувавши на ходу, я вирішила «налагоджувати зв’язки» з населенням. Хто зна, може, доведеться залишитися з кломпами назавжди. В цьому місці мене наче й депресія відпустила. Дихається легше.

— То, як тебе звуть? — запитала я юного рудого бігуна, що так безцеремонно тягнув мене мощеними вулицями до найбільшого тутешнього будинку.

— То.

— Що «то»? — не зрозуміла я.

— Ім’я То.

— Таке ім’я? Дивно.

— Ти щойно дала мені ім’я. Тепер я То. Мені подобається. Краще навіть, ніж у нашого старшого.

— А його як звуть?

— Куку.

— Оце я заганялася. Це що, на честь зозулі?

Кломп на ім’я То різко зупинився:

— А що таке зозуля? Ти її теж вигадала? Розкажеш про неї? Я такого не знаю. В казках нашої Королеви теж була зозуля, але і вона не знає точно, що то є. Зо-зу-ля. Ля-зо-зу. Зу-зо-ля, — розійшовся То, і аж почав підстрибувати.

       Мені хотілося його порозпитувати про життя кломпів і про королеву, а тому я пообіцяла, що розкажу про зозулю потім. Та жодного питання поставити не встигла. З усіх усюд збігалися кломпи. Справжньою лавиною вони сунули, чи то котилися, кудись в одному, невідомому мені, напрямку.

— А куди це всі так поспішають? — запитала я, черговий раз перечепившись на не дуже рівній дорозі. 

— В Будинок Свята. Це…

— Будинок Свята! Пам'ятаю. Тільки от королев я не вигадувала. Як її звуть?

— Ого! Ви жартуєте? — здивувався То.

— По-перше, звертайся до мене на «ти», а по-друге — ні, не жартую.

— Ну, якщо в… ти справді не жартуєш — її звати… Королева.

Дивно, якщо у світі гномів усе створено моєю волею… Де взялася якась королева?