6. Зона .

   Женя перевірив спочатку засув на дверях, а потім обмацав дерев’яні віконниці. Добра дубова дошка. Хоча навряд чи міцніша за кістки, які ті звірі, схоже, перекушували з легкістю . Та інших варіантів не було. Вечеряти на галявині, а тим паче затримуватися там довше — ніхто не бажав …

 Крама з Тарасом швидко розвели вогонь і приготували вечерю. Духм’яний аромат приправ змішувався з сивоблакитним димом багаття, і зрадливим ласим маревом розповзався лісом.

Антон, озброєний, спокійний та мовчазний  сидів на колоді. Але ця оманлива млявість не могла приховати чіпкого уважного погляду, що відслідковував усе навколо.

 І лише коли вони занесли вечерю до будинку і розсілися під холодним світлом автономних ліхтариків, він розслабився .

 Їли мовчки, кожен занурившись у власні думки. І лише коли розкоркували пляшку червоного вина і трохи спала напруга, Женя порушив мовчанку:

— Ну, Петрович, внесіть ясність.

Роман зам’явся, ніби міркуючи. Вибору схоже не було .

— Скільки ви вже тут?

— Другу добу, — Антон оперся на двері.

— Виїхати пробували?

— Так. Але безрезультатно…

— Чому?

— Я хотів би у вас це запитати. Здається, ви знаєте чому … — втрутився Крама.

— Постійно повертаємося туди, звідки виїхали. Іноді раніше, іноді пізніше, — продовжив Антон. — Так в чому справа, Роман? Можеш пояснити?

Петрович зітхнув:

— Навряд чи хтось може … Те, що я розкажу, — це державна таємниця, — він задумливо розглядав свою кружку з вином . — І не підлягає розголошенню… Але, беручи до уваги, що ви тут... можна вважати вас… піддослідними…

Каріна обурено перервала його:
— Ми люди, а не піддослідні!

— Вибачте, — Роман знітився, — невдало підібрав слово. Скажімо так… залучені в проект. Тобто… — він зупинився, намагаючись підібрати точніше формулювання. — Це змінює ваш статус і немає ніякого розголошення …

Він чекав запитань , але, оскільки всі мовчали , повів далі:

— Про незрозумілі явища в цій зоні дізналися від поліції. Почали зникати люди… Спочатку на це не звертали уваги: «місцевий кримінал»… або ще щось. Доки статистика не набрала загрозливих масштабів. Поліція передала ці дані в СБУ, а вони вже нам… — він запнувся. — Нас офіційно не існує…Але це не тема нашої розмови…  Передали для того, щоб перевірити цю зону через супутники.

— А що, в них дронів немає? — перебив Тарас. — То ж можна дронами все вздовж і поперек перевірити .

— В тому-то і справа, що дрони нічого не бачать… Ну, як не бачать… Бачать ліс, тварин, людей — нічого надзвичайного. Але іноді не бачать… — відповів Роман плутано .

— Так, — Женя відсунув засув і, вийшовши на поріг, дістав цигарку й прикурив.

— Женя, — Інна стривожено глянула на відчинені двері.

— Я все контролюю. Петрович, кажіть далі…

— Ну, я кажу: дрони не бачать нічого незвичайного… Але було кілька зйомок, які нас зацікавили— Роман говорив повільно, підбираючи слова. – Де вони втрачають людей…

— Як втрачають? — здивувалася Каріна.

— Отак: іде людина — і зникає… Зникає з картинки…

Женя розслаблено випускав дим, оглядаючись навкруги. Крама сидів поруч із пластиковим стаканчиком, дивлячись у зоряне небо. Інна з закритими очима, зручно закуталась у плед. Тарас вдумливо насаджував на вилку неслухняний шмат ковбаси. Каріна, обома руками обхопивши коліна, недовірливо дивилася на Петровича.

— Ну, спочатку ми не надали цьому значення. В принципі, усе можна пояснити: або тим, що якість зйомки не дуже добра, або тим, що людина змінила напрям і її не видно за кронами чи чагарником. Є багато факторів… І до всіх окремо можна підібрати розумне пояснення… Але якщо дивитися картину в цілому — є дві речі, що руйнують теорію нормальності: перше — люди продовжують зникати, і друге — якщо кожне зникнення окремо можна пояснити, загальна кількість випадків «небачення» камерою моменту зникнення виходить за межі статистичної ймовірності.

— Петрович, давай простіше, — перебив його Женя, затягнувшись, — не ускладнюй.

Роман кивнув:
— Коротше кажучи, занадто багато збігів — це вихід за межі норми. Якась аномалія. А ми якраз спеціалісти по «аномаліям».

— А хіба їх не шукала ДНС і поліція? — засумнівався Тарас, наливаючи чай із казанка.

— Шукали, — погодився Роман, — кілька разів організовували пошукові команди із залученням ДНС, поліції, пожежників і навіть СБУ. З дронами та іншим спецобладнанням. Навіть кінологів залучали… Прочесали вздовж і впоперек кілька разів… Нічого. Дрони постійно висіли — теж нікого, крім кількох випадкових любителів ягід та копачів бурштину…

Він замовк, згадуючи:
— З цікавого: коли ми опитували кінологів, ті згадували, що собаки в один момент втрачали слід, крутилися розгублено … А один пригадав, що його пес одного разу  злякався, заскімлив, піджав хвіст і намагався сховатися за ним… Він подумав ,що  може вчув вовка чи ведмедя запах…

— Але пошуки довелося припинити, — додав Роман, — коли під час останнього рейду пропав працівник ДНС, ще двоє поліцейських загубилися і вийшли з лісу лише через добу. Хоча, як при такій кількості людей та техніки там можна загубитися? Це було нереально… Але тим не менш… Ті, що вийшли, казали, що не бачили жодного дрона над головою від обіду і до наступного ранку, навіть стріляли вгору для привернення уваги — нічого й нікого…

Він підійшов до Жені і «стрелив» цигарку:
— Хоча рятувальні команди працювали цілу ніч, навіть тепловізори ,нічні дрони задіяли. І нічого… А зранку  заблукалі  вийшли за двісті метрів від табору… Коротше, вирішили в «Зону» нікого не пускати і розставити навколо блокпости. Офіційна легенда — витік радіації, — сказав Роман.

— Що за «Зона»? — спитав Крама, заходячи всередину і сідаючи.

— Так ми між собою називаємо цю аномальну ділянку. Хтось згадав «Сталкера» Стругацьких — от і прізвисько «Зона» прилипло…

— А що супутники? — Тарас заліз у спальник. — Щось показали?
— Нічого, — Роман знизав плечима. — Абсолютно звичайні знімки. Нічого особливого.