5. Нормальні герої завжди ходять околяса..

— *ля… Інна чуть не спалила .

Крама повернувся — Женя вийшов із-за дерев із чималою спортивною сумкою на плечі.
— Довелося викручуватися на ходу.

Більше нічого не пояснюючи, підійшов ближче і розстебнув блискавку. На дні сумки лежав АК-47 зі складним прикладом, з двома магазинами поруч.

Антон здивовано звів брови.

Жека розсміявся.
— Ти ж розповідав, що Іван говорив — пацани їхали зі стволами. От я і подумав — перевірити старі сховки в джипі. Куди ми зазвичай клали, коли я ще на Івановича працював… Там ще пару гранат було… але я вже не брав.

— Цікаво, — повільно сказав Крама. — А чого ж вони цим не скористалися?

— У них короткоствол при собі. А це — вже якщо щось зовсім піде не за планом.

— Тобто зараз у них, по-твоєму, все йде за планом? — гмикнув Крама.

Женя знизав плечима.
— Мене їхні «плани» мало хвилюють. Свої рєшать треба. Спочатку — розберемося з нашим гостем.

Він перекинув сумку на плече, махнув своїм улюбленим старим мачете, як пірат із голлівудського фільму, і бадьорим широким кроком рушив уперед.

    Антон — за ним, зі своїм скромним ножем за поясом і сокиркою в руці, періодично лишаючи на шляху мітки-зарубки.

 На душі було кисло. Навіть не стільки через страх зустрічі з незрозумілим «гостем» - а від того,що проблеми накочуються сніжком  - і його п’ята точка відчувала ,що закінчиться все лавиною.

   І взагалі його думки почали збуватися занадто часто… Збіг чи вдача? Ні .Крама не міг себе віднести до щасливчиків. От Женя — так, можна сказати, улюбленець долі. А він? Навряд… Занадто багато збігів… Це точно не фарт… Він просто знає  …. Ніби хтось вкладає в голову ...  Якась незрозуміла муйня  …

Так він йшов міркуючи доки  Женя  не  підняв руку, зупиняючи його.

- Твою ****… — глибоко в душі Крама сподівався, що вони нічого так і  не знайдуть. Літнє сонце піднялося доволі високо — мало підсушити бруд так, щоб той розсипався в порох чи загубився між прілим листям і буйним різнотрав’ям. Але схоже на те, що їхній нічний гість не дуже вибирав шлях — йшов напролом через чагарники, лишаючи по собі доволі помітний слід ламаного гіллячя.

— Глянь, — Жека показав на слід від босої, ніби людської стопи в багні. — Йдемо правильно.

Він поставив свою стопу поруч зі слідом — і відбиток виявився на кілька сантиметрів більший, ніж сорок п’ятий розтоптаний Жекін кросівок.

— Ну, кабан у нас не маленький, — цей висновок анітрохи не збентежив Женю. Скоріше навпаки — очі його загорілися азартом. Він був схожий зараз на бійцівського пса, що спробував крові. — Давай швидше.

І, не чекаючи, поспішив уперед.

  Ледь не біжучи за Женею, Антон перебирав усередині різні поважні варіанти, чому їм потрібно терміново повернутися до будинку. І коли той різко зупинився — навіть зрадів: Жека втратив слід, і вони з почуттям виконаного обов’язку можуть йти назад…

— Він там. Під тим поваленим деревом, — Женя кивнув.

— Звідки ти взяв… — почав було Крама, але порив вітру доніс до нього специфічний, уже знайомий нічний «аромат». Він виглянув з-за чагарника, але нікого не побачив.

— Сліди, запах… Але це все муйня, — Женя повільно зняв сумку. Потім реглан, залишившись лише в шортах із мачете. — Повір моєму інстинкту мисливця — він там. Без варіантів.

   Крама відчув себе ідіотом і героєм якогось дешевого бойовика одночасно. Причому другорядним героєм. Бо головний герой наразі — у шортах і тільки з довгим ножакою — збирався напасти на якусь невідому і, мабуть, значно більшу за нього хрінь.

Антон нервово потягнувся до сумки з калашем.

— Не чіпай — злякаєш, — Женя суворо глянув на нього. — Просто підстрахуй мене.

І тихо почав крастися до похиленого дерева зі сторони чагарника, щоб не видати себе раніше часу.

Крамі нічого не залишалося, як, узявши сокирку в одну руку, а ніж — в іншу, йти за ним. У душі він крив матами Женю за його бездумну хоробрість, себе — за те, що в одну дудку з ним грає , і взагалі — всіх та все, що чорт  його смикнув сюди поїхати…

Але  погодився прикривати спину - вибору в тебе  немає.

І коли Женя, розмахуючи ножем, з криком вилетів із чагарників —
він кинувся за ним, кленучи хоробрих ідіотів на всі лади…

***

Тиша … Довга тиша … От що лякає по справжньому …

Інна сиділа на ганку.
Клацнула запальничка. Підкурила. Видихнула вбік.
Клацнула ще раз. Закрила…

Яка цигарка — третя? Четверта? Пофіг...

Недопалок полетів вниз, дістала ще одну.

Телефон лежав на підлозі ганку екраном догори. Темний. Безглуздий. Без мережі…

Струсила попіл. Повз банку…

Дорога порожня.

Завмерла… Прислухалася…

Ні…
Не машина…

Встала. Спустилася з ганку… Рішуче пішла до Жекиного авто.

Звідси краще видно…

Сперлася на капот, потім сіла. Теплий метал приємно грів шкіру… Як його руки…

Пальці самі собою почали вистукувати дріб — нерівний, рваний…

Поправила зачіску… Пасмо вибилося — заправила за вухо… Але майже одразу смикнула гумку. Зупинилася. Злісно зірвала її зовсім і жбурнула вбік… Волосся розсипалося по плечах…

Затягнулася глибше…

Сонце вже торкалося верхівок дерев…

 Тіні від будинку витягнулися, поповзли по землі… Повільно… Дуже повільно…

Підійшла до багаття… І сіла близько… Так близько,що аж засльозилися очі …

Каріна витирала посуд. Втретє ту саму тарілку.

Тканина аж скрипіла по металу. Ніби намагалася протерти його наскрізь.

Закусила губу. Щось защипало. Торкнулася пальцем — кров…

Зупинилася. Витерла руки. Поклала рушник. Підійшла до вікна.

Інна. Сидить на капоті. Курить.

Тіні дерев стали довші ... Тих дерев ,між якими зникли хлопці…

Відійшла від вікна… Пройшла в дівочу кімнату… Зупинилася… Різко повернулася і пішла до дверей.