4. Непрошений гість – як у горлі кість?

Крама прокинувся від того, що його нудило…
Чи спочатку він прокинувся — а вже потім накотив приступ нудоти? Саме так — після того, як він прокинувся від тихого шуму… Чи від цього нудотно-задушливого запаху?

 Він прислухався.

Дівчата спали. Ледь чутне — рівне, спокійне дихання за тонкою перегородкою. Сон глибокий, справжній. Такий, який не варто тривожити.

Переривчате сопіння Тараса…
І легке шарудіння Жені поруч…

Стоп.

Женя не спить поруч… Женя спить у протилежному кінці кімнати…

Шкряб…

І це не поруч…Це зверху… За стіною… По віконниці…

Вітер вдарив гіллям?

Будинок був настільки «етно», що скла у вікнах не було — лише дерев’яні віконниці, зачинені перед сном… А чого він узагалі уперся зачинити їх наглухо — він же завжди любить спати з відкритими вікнами ?

Може, щоб не чути цього запаху? Запаху цвілої, гнилої, могильної дошки?..

Дивно: коли вони вдень оглядали будинок, цвілі чи шашелю не відчували — будиночок пах смоляним, свіжим запахом доброго дерева…

Шкряб…
Ні, це не вітер…
Ледь чутний, протяжний шкрябіт від віконниці вздовж стіни…
Ніби хтось шматком металу веде по колоді…

( Чи пазурем?)

Антон повільно розплющив очі. Темрява була не суцільна. Онде  балка над головою. Контур дверей напроти…Якраз туди, куди повз шкрябучий звук…

Чвак…
Ніби мішок упустили… Мішок з холодцем…

Крама припіднявся. Тепер зрозуміло звідки тіні - Женя теж не спить.
Його налобний червоний LED-ліхтарик бив у бік вхідних дверей.

Жека помітив його рух — і притулив палець до вуст, беручи сокиру…

Крама повільно відкинув убік плед, намацуючи рюкзак… Десь там мав бути його похідний ніж…

Шурхіт із протилежного боку?!

Тьху ти… То Тарас… Сів, присліплений Жекиним ліхтарем, притулившись спиною до стіни, підтягнув ковдру, сонно дивлячись на них.

— Тсс, — прошипів Женя. — Там хтось є…

А чого «хтось», а не «щось»? — ніби чужа думка вкралася в Антонову голову.

Скрипнули двері — мов хтось потягнув їх до себе.
Хтось незграбний, невмілий… Той, хто не вміє користуватися ручкою…

Ще один скрип — ніби щось важке навалилося на них своїм тілом… Дерево жалібно зітхнуло, як живе.

Рухнула дверна ручка? Чи їм здалося?

Жека, тихо ступаючи, підійшов до дверей, вимкнув ліхтар.

— Бля… — і відсахнувся, затуляючи рукавом обличчя.

Крама, що вже надибав ніж і крався за Женею, спочатку не зрозумів, чому… але потім і йому в ніс ударила хвиля липко-блювотного, гнилого смороду.

— Твою мать… — він ледь стримав позив нудоти.

Вони так і застигли поодаль від дверей…

Вже сіріло. Передранкові сутінки тоненькими смугами пробивалися крізь дошки дверей. На мить їх затулила чорна тінь — дошки порогу важко рипнули…

Те, що за дверима, важко зітхнуло… Не людським звуком — тим  булькотінням гнилого болота, що затягує необережного мандрівника… І відійшло…

Вони стояли хвилину мовчки, прислухаючись…

Женя, рішуче піднявши сокиру, зробив крок і поклав руку на клямку…

«Божевіллю хоробрих співаєм ми пісню», — Крама глянув на Женю. Він навіть не сумнівався, що Женя не побоїться зустріти невідоме лицем до лиця…
— «А може, морди? А з чого ти взяв, що в того, що за дверима, взагалі є лице чи морда?»
 

— Женя, не зараз, — він поклав руку йому на плече. — Воно пішло.

Крама це знав точно. Як і те, що воно не повернеться… Ну, принаймні при денному світлі…

Вони ще добрих дві хвилини не рухалися, прислухаючись.

— Дівчата… — ззаду стурбовано заворушився Тарас.

— Сплять, — перебив Антон. — І хай сплять.

 Жека рішуче зробив крок, зняв клямку і рвучко відчинив двері, дозволяючи ранковій лісовій свіжості розвіяти гнилу задуху. Хлопці вийшли.

Галявина була порожня. І лише на порозі, на сходах і ген до протилежного кінця галявини то там, то тут лежали невеликі глевкі груддя чорної землі…

Антон повернувся в будинок, прислухався — дівчата за перегородкою дихали рівно…

Залишивши двері відчиненими, він вийшов і налив собі склянку води.

Тарас розпалив багаття. Жека закурив.

І до самого сходу сонця ніхто з них не сказав ні слова…

***

Ранкова свіжість зникала в густому переліску, крадучи з собою й ясність думки, яку Крама намагався втримати холодною кавою. Вдавалося так собі. І, здавшись, він просто тупився у вогонь, періодично підкидаючи дрова

  Інна з Каріною вийшли разом. Ще соннуваті, але в піднесеному настрої. Сміючись, вони привіталися з Крамою і пішли з рушниками  до озерця. Антон краєм вуха чув їхні жартики та кпини стосовно якихось «підсвинків» , власників брудних шкарпеток і перегару, що важким штином досі стояв у будиночку.

 Антон із чашкою неквапно підійшов до хатинки — «запахи» нічного гостя ще відчувалися, і йому знову піднялося до горла… Не тільки від смороду. Це ще наслідки вчорашнього - відвик від міцного алкоголю,то не має чого і повертатися..

 Вчергове загуркотів мотор Жекиної «бехи»  - саме тоді, коли дівчата повернулися з водних процедур.

Хлопці вийшли мовчазні й роздратовані.

— Ну? — витираючи мокре волосся, уточнила Інна. — Знайшли щось?

Женя похитав головою.

— Ні. Одне й те саме — постійно повертаємося сюди… Правда, останні рази чули уривки радіо.

— Радіо? — перепитав Крама.

— Так, — Тарас налив із казанка кип’яток, заливаючи каву. — Уривки… нічого не розібрати. І зникають, щойно зупиняєшся…

— Може, це так впливає радіація ? — висунула версію Каріна.

— Ну добре, — Антон саркастично скривився, — а як тоді з дорогою? Нас теж колами радіація водить?

— Можуть бути оптичні ілюзії. Як міражі в пустелях або в місцях аномалій — як у Бермудському трикутнику, наприклад, — Каріна замислилася. — Я читала, що в таких зонах прилади перестають працювати, а в людей можливі слухові й зорові галюцинації, втрата орієнтації в просторі. Можливо, витік радіації впливає не тільки на техніку, а й на органи сприйняття.