3. Хатинка без курячих ніжок

  Крама сидів на бережку озерця, бовтав ногою, піднімаючи мул у прохолодній воді, яка брижами розходилася по плесу. Жуки-водомірки невдоволено розбігалися, буро-зеленкуваті ропухи, роздратовані прибульцем, обурено квакали, ніби намагаючись перекричати тріскотіння цвіркунів. Тихе, заспокійливе шелестіння дерев подекуди переривав тріск сухої гілляки та верескливе цвірінькання пташок. Ліс був сповнений саме того свіжолистяно–хвойного запаху ,який був притаманний самому розпалу літа.

     Ззаду тихо підійшла Каріна і, теж знявши сандалики, мовчки опустилася поруч.

— Люблю воду. Я отак у дитинстві могла годинами сидіти у воді. Мама сварилася і  силою витягувала, казала, що я синя, як курка… І взагалі  я море люблю...Хоч кожен місяць їздила б... 

 - А мені більше гори, — посміхнувся Крама,- хоч  ніяк не виберуся.

- А в мене мрія   -  пожити на Балі…

— Ну ти ж заміж незабаром виходиш, — Антон глянув на дівчину. — То попросиш Тараса —  відвезе  тебе на твоє Балі... Не відмовить же , коханій дружині ?

— Та да… — Каріна силувано посміхнулася і відвернулася вбік. — Не відмовить.

— А що там Жека з Інною? Помирилися? Заспокоїлася?

— Та ніби так. Перепросив. Дійсно любить її… І вона його.

 Якась нотка суму була в її голосі — чи йому здалося?

    — Ну і добре, —  бадьоро сказав Крама із удаваним полегшенням. Женучи геть від себе щось чорне, недобре й заздрісне, що заворушилося десь у глибині його душі. — Нам тільки їхніх сварок не вистачало

     Каріна кивнула, задумано дивлячись на плесо. Сонячне проміння ледь мерехтіло на воді, відбиваючись у дрібних хвилях. Вона грайливо бавилася пальчиками ніг, дражнячи сріблястих мальків. Вітер — зухвало легковажний — куйовдив літнє платтячко і зачіску, крадучи з собою ледь чутний солодко-кислий аромат парфумів та тіла, змішуючись із пряними запахами лісу.

    Іноді, несвідомо, дівчина поправляла пасмо неслухняного волосся, відкриваючи засмаглу шию. Погляд Антона щоразу затримувався на ній трохи довше, ніж слід, ніби час на мить втрачав звичну плинність. Часом вона ледь прикушувала нижню губу — повільно, замислено, наче вела тихий  діалог з незримим співрозмовником .

Раптом обернулася і, поклавши теплу, майже дитячу долоню йому на плече, мов між іншим сказала:
— Крама, я зовсім забула… хлопці просили тебе покликати.

Антон здригнувся . Він на мить відчув себе спійманим на чомусь надто інтимному , але, приховуючи це, спокійно підвівся.
— Ок. Але якщо побачиш щось дивне чи небезпечне — одразу кричи. Обіцяєш?
— Обіцяю, — вона посміхнулася,тримаючи на ньому погляд довше ніж потрібно , і в її карих з зеленкуватими іскринками очах промайнули ледь помітні бісики. — Верещатиму голосніше, ніж Інна.

  Антон засміявся і рушив бадьорим, упевненим кроком ,весело помахуючи сокиркою, стежкою до хлопців. І хоч день видався важкий та напрочуд паскудний, йому раптом здалося, що це один із найкращих днів у його житті...

Інни не було видно. Жека з Тарасом стояли біля відкритого лендкрузера, щось жваво обговорюючи, час від часу кидаючи погляди на ліс.
— Ну що, знайшли когось чи щось? — підійшов Антон, встромивши сокирку в колоду поруч. — Бо в мене нічого.
— Людей ніде немає. Ні в цій халупі, ні навколо. Ми все обстежили, — відповів Жека, розглядаючись.
— Я спустився вниз, оглянув ліс з іншого боку озера, — додав Тарас, махнувши рукою в ту сторону, — там нічого, тільки старенькі могилки на пару хрестів. Нікого й нічого — пусто.
— І що думаєте?
— Та хєр його знає… Як у кіно, — задумався Тарас. — Ні людей, ні слідів…
— Ну тоді треба визначитися з жанром — фентезі, містика чи фільм жахів… — хмикнув Крама.
— Я віддаю перевагу німецькому кінематографу, — заржав Женя. — Можу зіграти лисого з Brazzers… або німецького сантехніка…
— Візьми до уваги, що в такому кінематографі теж є ризики. Бо не факт, що ти головний герой, — реготнув Крама. — Раптом виявиться, що ти не один із семи гномів, а Бєлоснєжка…
— … Бєлоснєжку я взяв із собою, — давився сміхом , Женя, — так що в моєму фільмі всі ролі опрєдєлєни.
— Хватить ржати… Давайте розглянемо факти: що ми маємо, — Крама раптом відчув неприязнь до Жеки, але, ігноруючи це відчуття, повернув розмову до серйозного. — Що будемо робити далі? Вже вечоріє.
— Факти такі: ми цією дорогою їздили вже не раз — відчуття, ніби по колу. І тут раптом, на тій самій стежці — чужий покинутий лендкрузер. А біля нього — цей «етнографічний музей без експонатів», — Жека кивнув на хатину, — і нікого живого.
— Не беручи до уваги монстра, який налякав Інну… — закінчив Тарас.

Тиша, що опустилася після слів Тараса, була важкою, майже осязною. Жека дістав цигарку і мовчки закурив. Тарас дивився в ліс. Крама дивився на лендкрузер — і неприємне відчуття, що він упустив щось важливе, залишало в його серці холодний осад тривоги. М’які сутінки повільно опускалися на галявину, огортаючи все навколо прохолодою й вечірнім спокоєм.

***

Цього вечора Женя був за шеф-кухаря.
Шашлик для нього був не просто однією з фірмових страв, а предметом особливої гордості — майже сакральним ритуалом. Відмова скуштувати цю «страву напівбогів» межувала зі святотатством, а відверта зневага прирівнювалася до кровної образи, яку передають дітям та онукам в спадок.

Як художник пише картину, Жека творив свій кулінарний шедевр. Зосереджено  нанизував на шампури шматки замаринованого м’яса — темного, соковитого, просоченого тільки йому відомою запашною комбінацією спецій, чергуючи його з товстими кружальцями пахкої цибулі, яка вже капала  солодкуватим соком і віддавала терпкою свіжістю.

Як жрець вогню, чаклував над мангалом, і незабаром запах шашлика  — густий, теплий, із нотами диму, спецій та вина — спокусливо заполонив усю галявину.

— Не було там ніякого «монстра», — Женя перевернув шампур. — Якась звірина — лось чи собака — різко висунула морду з кущів. От Інна і злякалася від несподіванки. Вона ж навіть толком не розгледіла, шо то було, — кинув через плече.