2. Пікнік на узбіччі.

- Крама, ти… дов…йоб!? - Антон відвів телефон убік, аби не чути, як Роман матом розповідає все, що він думає про його здатність думати і передбачати наслідки своїх дій… Та в цьому вже не було потреби: емоційний монолог перетворився на хаотичний набір звуків.
— …біл… мерти… лядь… буйтесь…

Дзвінок обірвався.
Антон поглянув на телефон - стовпчики мережі - на нулі. Зв’язку немає. І, судячи з усього, й не буде.

Він повернувся до авто. Женя глухо натискав кнопки магнітоли, шукаючи хоч якесь місцеве радіо:

«Фахівці зафіксували надзвичайно високий рівень радіаційного забруднення. Територія закривається на карантин до з’ясування всіх обставин».

Женя перестав клацати.

«Для безпеки громадян введено війська Національної гвардії на деякі території Сарненського та Рокитнівського районів. Природа забруднення остаточно не з’ясована, проте фахівці пов’язують це з активізацією радіоактивних відходів Чорнобильської АЕС, які підземними водами піднялися на поверхню».

Женя зло затушив недопалок.
— Все, бл…я, відпочили, — буркнув. — Наплавалися, позасмагали… шашликів поїли.

Тиша в салоні розлилася липкою тривогою.

Радіо різко зашипіло…

Голос ведучої — трохи металевий, далекий, наче йде з підземного бункера:

— В нас у гостях незалежний журналіст-розслідувач Андрій Несеник… Пане Андрію, у вас є своя версія подій?

— Ця історія з «карантином», — пролунало з радіо, — шита білими нитками. Чиновники щось приховують. Зону закрили точно не через радіацію. Я брав із собою лічильник — там її не більше, ніж у вас у студії...

— Але влада запевняє, що радіус карантину просто розширили для безпеки військовослужбовців та жителів, щоб ніхто не отримав випромінення… — жваво заперечив бадьорий жіночий голос.

— Саме тому вони заборонили фото- й відеозйомку? І дрони? — сухо перебив Несеник.

У салоні наче стало прохолодніше. Женя і Антон обмінялися поглядами.

— Можливо, дрони теж можуть «отримати випромінювання» і стати небезпечними, — уїдливо сказала ведуча. — Представники МАГАТЕ підтвердили оцінку влади. Ви вважаєте, що вони теж у «змові»?

Радіо затріщало…

— Ви бачили цих «представників МАГАТЕ»? — голос журналіста відповів ведучій у тому ж ядучому тоні. — Молоді, спортивні хлопці. З військовою виправкою.

Ведуча посміхнулася.

— То у вас є своя версія? Інопланетяни? Анунаки? Рептилоїди?

— Я вважаю, що це — таємний урядовий проєкт. І його від нас приховують, — Несеник проігнорував відверте глузування.

— У болотах Полісся? — вдавано засміялася ведуча. — Як там можна щось приховати від місцевих копачів бурштину? Ви вважаєте, що «карантин» — це прикриття? Це смішно...

— Було б смішно, якби не почали зникати люди, — перебив Несеник. — Мені відомо щонайменше про десяток зникнень.

У машині стало абсолютно тихо.

— У вас є докази? Кримінальні справи?..

— Я ж кажу — все заминають. Поліцію зобов’язали прикривати такі випадки. І навіть більше… — він замовк на пару секунд, так довго, що Антон мимоволі затримав дихання. — Вчора мені стало відомо, що кілька днів тому туди вислали загін спецназу. Зв’язок втрачено. Ніхто не повернувся.

Але на цьому шум радіоперешкод став настільки забивати слова, що вже нічого не можна було розібрати — і скільки Крама і Женя не клацали, не було більше чути нічого, окрім порожнього шурхоту ефіру...

Вони вийшли з машини.

— Отака муйня, малята… — Женя затягнувся косячком.

— Ти що, хочеш, щоб Інна знов тобі мозок виносила? — глянув Антон несхвально. — Вона ж травку не переносить.

— Не нуди… — Жека посміхнувся з блаженним виглядом . — Ситуація складна. Мізки плавляться, а процесор потрібно берегти. Це ліки від перегріву.

Він кивнув на зламане дерево на узбіччі лісової грунтовки:

— 3,14здец…

Крама підійшов і копнув,спересердя,  ствобур ногою.

— Добре. Припустимо, GPS наіпнувся . Але… як ми знову сюди приїхали?

— Це точно твоя мітка? Може, інше дерево? — Жека насмішкувато підвів брови.

— Вирішив мене під..бать? — Крама скривився. — Що, не впізнаю свою мітку?

— А що тобі можна, а мені ні? — Жека заржав. — Коли я сказав, що третій раз проїжджаю це дерево, хіба не ти мене під..бав?

— Я був другим у черзі після твоєї дівчини, — відмахнувся Антон. — Нічого не розумію: гаразд, трекер не працює через радіацію або перешкоди, але дерево… ми ж їхали прямо, нікуди не звертали… як ми могли до нього знову виїхати?

Жека кинув недопалок, розтоптав і відкинув убік.

— Тарас із дівчатами вертаються. — Давай пікнічок зараз організуємо. Я голодний, як пес, зранку нічого не їв. Та й обговоримо.

Він відчинив багажник і, передаючи пакети з продуктами, підморгнув:

— Тільки не здай мене Інні.

Крама мовчки кивнув і, взявши пакети, пішов вибирати зручне місце для пікніка.

— Ми десь кілометр по дорозі пройшли — нічого, окрім лісу, немає, — сказав Тарас, кладучи шматок балика собі на бутерброд. — Ні бічних доріг, ні навіть стежинок.

— Можливо, ми вранці не туди звернули, — Каріна поправила темно-каштанове волосся, розливаючи всім мінеральну воду в пластикові стаканчики.

— Виключено. Їхали по навігатору, — жуючи, промимрив Женя. — Він у будь-якому разі вивів би нас на точку.

— Це якщо в навігатор забивати правильну точку, — їдко озвалася Інна, беручи шматок сирної нарізки. — А якщо це робив якийсь рукожоп, то цілком можна приїхати в такі іпєня, де ні зв’язку, ні GPS.

Женя з докором подивився на Інну, але та зробила вигляд, що нічого не помітила.

— А що, зв’язку так і немає? — стривожилася Каріна.

— Нуль поділок, — Женя підняв телефон, повільно повертаючи його в різні боки. — Навіть «екстрені» не ловить. Краса.

— Краса — це коли знаєш, де ти, — сухо відповів Крама. — А ми не знаємо.

— Може, повернемось назад? — Каріна занервувала. — По тій дорозі, якою приїхали…