Розділ 26

Того червня, погода в Іспанії була ласкавою. Температура не підіймалась вище двадцяти пʼяти градусів. Сонце не палило шкіру, а до сезону дощів було ще далеко. Як кожного року, Моріка прилетіла напередодні Ночі Святого Хуана. У передмісті це свято завжди гучно святкували - стрибки через вогнище, спалювання старих трав, нічні купання і танці до сходу сонця. З раннього дитинства, абуела завжди у це свято брала Моріку із собою на спалення старих трав і збирання свіжих, які пізніше ставали частиною нового мішечком-оберігом для Моріки. Які б прянощі абуела туди б не клала - руту, розмарин чи кмин - для дівчини найріднішим завжди був саме аромат гвоздик. Вони, як казала Нурія, мали “пробивати” їй шлях у житті, на що Моріка щиро сподівалась.

Коли надходив вечір, абуела разом із Морікою рушали на святкування. Тримаючись осторонь, маленька Моріка із захватом спостерігала за дівчатами, які так відважно перестрибували через полумʼя. Їх сміливість захоплювала її. Вона уявляла, як колись і сама наважиться на це. І цього року, в свої чотирнадцять, вона була готова зробити це. Разом із Аранцою, звичайно.

- Боже, чому весь одяг тут такий строкатий?

В одному з місцевих бутіків, Моріка разом із Аранцою шукали одяг на нічне святкування. Точніше, одяг шукала Аранца. Моріка була лише компаньйонкою, яка для вигляду перебирала наряди на вішалках. Мода її зовсім не цікавила. Вона носила те, що Інес їй купувала. Моріка навіть не ходила із матірʼю на шопінг. Задушливі магазини, переповнені людьми, чекання в чергах до примірочних, тиск від консультантів… Все це лише викликало в ній непокій. В таких ситуаціях, вона, зазвичай, погоджувалась купити все, що пропонували їй консультанти, чим неймовірно дратувала матір. Вона знала, що нічого з цього Моріці не підійде, і лише додатково тиснула на доньку, щоб та була більш асертивною.

- Не можу повірити, це ж дельфос! - вигукнула Аранца. В руках її була вішалка із чорною недовгою плісованою сукнею.

- Дель… що?

- Дельфос! - Моріка ледь наздогнала Аранцу біля примірочної. Майже жбурнувши сумку в руки Моріки, Аранца почала перевдягатися. - Звичайно, це лише інтерпретація відомої моделі Фортуни, але яка ж вона чарівна. Ти справді ніколи не чула про неї?

- Ні.

- Дивно. Ти ж казала, що дід тебе вчив японської моди.

- Не моди, а традиціям. А кімоно точно немає нічого спільного із іспанським модельєром.

- Ще й як має!

Відслонивши штору, Аранца повстала перед Морікою у новому образі. Сукня вільно огортала тіло дівчини. Короткі рукава приховували плечі, а плісований матеріал поблискував від сонячних променів. 

- Кімоно, так як і дельфос, набирає форми лише на тілі власниці. І, дивись! - Аранца зробила оберт навколо себе, дозволяючи матеріалу вільно коливатися навколо її стегон. - Я обожнюю це відчуття, як повітря проноситься між шкірою і одягом.

- Навряд чи б ти так думала, якби тобі затягнули обі в талії, - пробурмотіла під носом Моріка, додаючи: - Ти збираєшся в сукні стрибати через вогнище?

- А що? - Аранца поправляла коротку спідницю сукні, яка навіть не досягала її колін.

- А що якщо… ну, всі побачать… тебе.

- Мене? Я на це і розраховую. 

- Ні, я не про це. Я про іншу частину тебе, - в горлі у Моріки пересохло.

- Моріка, кажи словами! Я не збираюсь розгадувати твої ребуси! - вибухнула Аранца.

- Добре, добре. Що якщо коли ти стрибатимеш, всі побачать твою... білизну?

Аранца вибухнула сміхом, театрально витираючи неіснуючі сльози. 

- Та там таких як я будуть десятки, як не сотні! Кому яке діло до моєї білизни? Люди забувають про такі речі швидше, ніж ти думаєш, Моріко. І я не збираюсь відмовлятися через це від ідеальної сукні.

Після цих слів, Аранца впевнено підійшла до каси, не перевдягнувшись.

- Я купую цю сукню і хочу одразу в ній піти. Додайте до рахунку пакет, будь ласка.

Працівниця магазину відсканувала бирку на спині Аранци, обережно відрізаючи її після цього. Задоволена Аранца спакувала свій одяг і, беручи Моріку за руку, попрямувала до виходу.

- Перестань вже перейматися думкою інших. Ми знайдемо ідеальний наряд для тебе і я хочу чути твої побажання, а не “як слід було б”.

У відповідь, Моріка невпевнено кивнула, стискаючи гарячу долоню подруги. Вона прямувала за нею, куди б вона не йшла.

Море було винятково тихе. Чайки ще не прокинулись, а більшість святкуючих вже розійшлося по домівках. Спокій від моря заполонив все навколо. “Блакитний розум”, згадала Моріка. Достатньо лише перебувати поруч із водою, споглядати на блакитний колір, слухати шум хвиль щоб тіло почало розслаблятися. Стурбовані думки самі по собі зникають, а напруга в тілі поступово зменшується. Але Моріка памʼятала - штиль на морі буває у двох випадках: після шторму або перед ним. 

Вони із Аранцею сиділи на піску, у мокрому одязі, з вологим волоссям. Нова сукня Аранци тепер облягала її тіло, так само як нові шорти і топ Моріки (які вибрала Аранца, а Моріка погодилася купити). Сонце поволі виходило з-над обрію, фарбуючи небо у червоний колір. 

- Уяви, вже через пʼять років ми не будемо більше так бачитися.

Голос Аранци змішався зі звуком хвиль, які поволі покривали пісок, залишаючи по собі мокрі смуги. Моріка розплющила стомлені від безсонної ночі повіки.

- Чому ми не будемо бачитися?

- Ти поступиш в токійський університет. Поринеш у навчання. Зустрінеш якогось розумного студента, може з медичного факультету чи якогось ще наукового. Може навіть заручишся з ним, - смішок вилетів з уст Моріки на мову про заручини, та Аранца не звернула на це увагу. - У тебе буде нове життя, нові друзі і ти більше не приїжджатимеш.

- Слухай, навіть якщо все буде так, як ти сказала, і так кожне літо я проводитиму тут. А може це ти вступиш до університету в Барселоні чи Мадриді і забудеш про мене?

Аранца похитала головою. Її погляд був прикутий до неба. Сонце поволі вставало з-над моря, а місяць - ховався за небосхилом, уникаючи зустрічі із великим світилом.