Розділ 25

Небо було похмуре. Сонце як не намагалося, не могло пробитися крізь сірі хмари, які безжально заполонили собою весь простір. Прохолода пронизала Моріку до кісток. Сидячи на кріслі на пляжі, вона сховалася у теплий плед. Натягнула його так високо, що визирали лише очі. Її все ще трясло від розмови. Вона тільки отримала свою подругу назад, лише щоб зрозуміти, що це тимчасово. В її голові все ще не вкладалося, що вона жива. Що вона справжня. І що тоді, два роки тому, померла не вона, а її ікірьо. Морські хвилі були неспокійними, але їх стрімкі рухи заспокоювали. Як колискова, вони присипали її.

Скільки себе памʼятала, Моріка ніколи не мала проблем із тим щоб заснути. Коли батьки хотіли побути довше на вечірці, маленька Моріка могла заснути на кріслі, серед гамору дорослих балачок, музики чи телевізору. Вона засинала чекаючи на поїзд, в літаку, на шкільних екскурсіях. Але був також сон, який не давав взагалі відчуття відпочинку. Сон, який тривав дванадцять, вісімнадцять годин на добу. Так було після смерті Аранци. Вона не жила, а існувала. Прокидалась лише щоб поїсти, скористатися з вбиральні, і знову заснути. Її кінцівки були онімілі, голова гуділа, сил не було взагалі. Якщо вона таки вирішувала вийти з дому, невелика прогулянка виснажувала її. Вона ні з ким не спілкувалась. Не було сил навіть написати повідомлення. Вона відчувала себе як вибляклі кольори на сонці. Наче все ще можна їх впізнати, але це вже не то.

- Ти все ще тут.

Кеншьо присів поруч із нею на пісок. В руці його далі була книга, палець притримував сторінки замість закладки. Він не знав, що сказати, як злагодити ситуацію.

- Змерзла? - невпевнено запитав він.

- Угу, - покивала головою вона.

- Чому тоді не підеш додому?

- Не хочу. Тут спокійніше.

- Розумію, - хвилі ставали продовжували ритмічно накривати пісок. - Думаю шторму і так сьогодні не буде.

- Подивись на море, шторм не минучий.

Кеншьо похитав головою.

- Перед штормом завжди штиль. А його немає.

Моріка розуміла про що він. Море викидало на берег сміття, водорості і медуз. Місцеві діти палками розчавлювали їх. Слизь розходилася на різні боки, а хвилі забирали її назад у море.

- Іноді я сумую, - Моріка закуталась щільніше у плед.

- За чим?

- Ти втратив когось колись?

- Ні. Мої дідусі померли ще до мого народження. Одна бабуся померла коли я був ще маленький. Мама розповідала, що вона впала зі сходів свого дому. Під час розтину не могли зрозуміти що призвело до чого - падіння зі сходів смерть, чи смерть падіння зі сходів, - Кеншьо закрив книжку і поклав на коліна. - У мене навіть спогадів не лишилося про неї.

- Мій дідусь помер коли мені було девʼять років. Уві сні. Але мені пощастило більше - я маю безліч спогадів із ним. Він вчив мене японської спадщини. Завдяки йому я можу зробити орігамі журавлика із заплющеними очима. 

- Зробиш мені одного? Не обовʼязково із заплющеними очима, - вони засміялися.

- Гаразд. Коли повернемося додому.

З неба зірвався проливний дощ. Кеншьо одразу схопив книгу і сховав під сорочку, натомість Моріка лише підняла очі до неба. Краплі спадали на її обличчя, щоки, вуха. А вона тільки посміхалась. Її плед ставав темнішим, волосся прилипало до шкіри.

- Ходімо, - Кеншьо легко потягнув її за рукав. - Ти захворієш так.

Моріка не одразу відірвала погляд від неба. Кеншьо простягнув до неї руку, мокру і слизьку від дощу. Вона міцно схопила її і встала з піску. Кеншьо схопив крісло, а Моріка - плед. Найближчий навіс був лише близько ста метрів від них, тож вони побігли під нього.

Пісок ставав вологим і вʼязким. Краплі дощу поєднувалися із морем, але хвилі не ставали більшими. Вітру не було. Блискавиці розрізали темні хмари навпіл, а Моріка не могла перестати думати про приливи і відливи у цьому світі.

- Знаєш, що я найбільше люблю робити у дощові дні? - очі Моріки не відривалися від блискавиць у небі. Кеншьо мовчки чекав аж вона договорить. - Їсти рамен.

- Рамен?

- Угу. Мій батько завжди готує рамен у дощові дні.

- Давай тоді приготуємо рамен.

Моріка перевела погляд на Кеншьо. Його сорочка промокла лише на плечах. Нижче, під нею, він міцно притискав до живота книгу. Вона бачила як його груди здіймалися і опускалися під матеріалом. Пропозиція приготувати разом рамен здалася їй очевидною, майже буденною. Так, наче вони робили це вже безліч разів. Коли злива трохи вгамувалась, вони побігли до найближчого магазину.

Повернулися додому вони повністю мокрі. Торби з продуктами Кеншьо поставив на стіл, а книгу заніс до своєї кімнати. Сторінки трохи намокли, але чорнило не розмилося. Видихнувши з полегшенням, він витер рукавом сорочки краплі води з обкладинки і перевдягнувся в сухі речі. 

В іспанських магазинах було важко знайти все необхідне для рамену, тому довелося імпровізувати. Кеншьо дістав продукти з пакетів. Замість локшини рамен був удон, але і так пощастило, що щось взагалі було. Вони купили реберця для бульйону, свинину, яйця, зелену цибулю, печериці, шпинат і спеції. Мʼясо Кеншьо поклав до холодильника, а овочі промив і протер паперовим рушником. Моріка прийшла на кухню вже у сухому одязі. З її волосся все ще капала вода, лишаючи плями на кофті. Вона зібрала волосся на потилиці, дістала мʼясо з холодильника, кидаючи засуджуючий погляд на Кеншьо. Кеншьо відчув укол сорому, але промовчав. Каструлю із реберцями Моріка залила водою і поставила на вогонь.

З самого дитинства Моріка спостерігала за тим, як її батько готував вдома рамен. Тепер вона намагалася відтворити цей смак сама.  

Кеншьо без питань підхватував те, що починала Моріка. Ніж тримав міцно і нарізав печериці рівно, майже однаково за товщиною. Коли Моріка здійняла свинину з пательні, він одразу докинув овочі, які вона продовжила підсмажувати. Коли локшина закипіла, Моріка злила воду, а Кеншьо залив яйця соєвим соусом. До мисок Моріка додала локшину, яку Кеншьо залив приправленим бульйоном. Моріка додала смажену свинину і печериці, Кеншьо - яйця і шпинат. Їхні руки працювали в тандемі, а аромати наваристого бульйону в кухні змішувалися із запахом дощу на землі надворі.