Розділ 23

Масія Аранци більше нагадувала асьєнаду. Величезний двоповерховий будинок, в розбудову якого її батько весь час вкладав гроші. Моріка памʼятала який він був коли батько Аранци тільки починав працювати в Канаді - невеликий будинок із темного каменю, в якому було лише дві кімнати, нічим не нагадував помаранчеву масію, на яку вона дивилась зараз. Вхід прикрашали колони, вкриті виноградною лозою. Навколо будинку росли кипариси, рівнесенькі і високі, вищі за будинок. Вона невпевнено підійшла до вхідних дверей. Її руки тремтіли коли вона натиснула на дзвінок. Зсередини було чутно кроки. Вона затамувала подих. І ось, двері поволі відчинилися.

- Моріко? Що ти тут робиш? - перед нею стояла мати Аранци.

- Я… добрий день, я…

- Мамо, ти сказала Моріка? - почула вона знайомий до болю голос.

Біля матері зʼявилася вона. Аранца. Вона виглядала так само, як Моріка її запамʼятала. Гострий ніс, близько посаджені очі, смуглява шкіра і довге, майже до попереку, густе, чорняве волосся.

- Аранцо… - змогла з себе видавати Моріка, з трудом стримуючи сльози.

- А це ти, - байдуже відповіла Аранца, - Йди вже, мамо.

Коли мати Аранци пішла, та окинула Моріку оцінюючим поглядом.

- Що ти тут забула? Червень ще не наступив, - рука Аранци була на вхідній двері, готова будь-якої миті зачинити її.

- Я… Аранцо, я прилетіла… Я…

- Підбери вже слова. Я не буду чекати тут вічно.

- Ти справжня… - голос Моріки тремтів сильніше ніж її руки.

- Теж мені новина, - з недовірою сказала Аранца. Але її брова з цікавістю піднялася. - Тобто, справжня?

- Аранцо, це я! Це справжня я! - Моріка більше не могла стримати себе. Вона кинулась в обійми Аранци, але не відчула її рук на собі.

- Як це - справжня? Йди звідси.

Але Моріка не пішла. Її руки продовжували обіймати подругу. Її волосся мало рідний запах, оливкового мила із додатком ванілі.

- Чекай, це ти? Справді ти? - Аранца схопила Моріку за передпліччя щоб зазирнути в її очі.

- Так…

- Боже, нарешті! Я вже втомилася терпіти твого допельгангера!

- Допельгангера?

- Цього твого двійника. Вона весь час мені докучала, - долоні Аранци поправляли волосся Моріки. - Це справді ти?

- Я, - Моріка посміхнулась і випустила нарешті з полегшенням повітря.

- Ходімо, - Аранца взяла Моріку за руку і потягнула всередину.

Кімната Аранци знаходилась на другому поверсі масії. Велика і світла, посеред якої стояло величезне подвійне ліжко. Все в кімнаті нагадувало стриманну Аранцу - на стінах не було плакатів чи наліпок. Великі вікна від половини стіни до стелі, крізь які сонячні промені осяювали кімнату. Між ними - двері на балкон. Аранца завела Моріку на нього, де вони сіли у крісла.

- Як давно ти тут?

- Декілька днів. Від коли ти знаєш, що це - не наш світ? - Моріка присунула крісло ближче до Аранци.

- Я майже одразу це зрозуміла, - Аранца затрималась. Її руки нервово масували одна одну. - Моріка, я здорова. В цьому світі.

- Ти… - їй було важко повірити в те, що вона почула. Її подруга, її Аранца, яка все життя провела у боротьбі, була здорова? Моріка лише змогла додати: - Справді?

- Ага. Точніше, моя хвороба нікуди не зникла. Але відколи я тут, вже другий рік, вона в ремісії.

- Це… чудово…

Два роки. Аранца була в цьому світі два роки. Якраз стільки, скільки в справжньому світі її вважають померлою. Але якщо справжня Аранца була тут, хто помер тоді?

- Ти би знала як твій двійник мене діставала. Це був жах, - несвідома думок Моріки, Аранца продовжувала. - Вона так і прилітала сюди кожного літа, була такою надокучливою. Зі всім погоджувалась, сміялася з кожного жарту, робила все, що мені заманеться… Навіть раз я думала підбурити її скочити зі скелі.

- Аранца!

- Що? Я просто кажу. Це було б цікавим експериментом. Але, гаразд. Вона була вся так цукерково ідеальна, що аж нудило. Я стільки разів гнала її геть, та вона поверталася.

- Чому? Ти не могла її змусити її не повертатися?

- Я не хотіла щоб вона йшла так насправді, - Аранца насупилася. - Все таки це була яка-не-яка ти. А мені тебе не вистачало, ти дурна маківко.

Моріка посміхнулась із теплотою, коли Аранца додала: 

- Ще й весь час тарочила за свого Кеншьо…

- Кеншьо? Вона розповідала тобі про нього?

- Ще й як! - Аранца відкинула назад волосся. - Не знаю, чи ти в курсі, але в цьому світі ваші допельгангери у стосунках.

- Ікірьо, - поправила її Моріка. - Допельгангери це злі сторони особистості. Ікірьо ж зʼявляється як відображення певних емоції.

- То твоє ікірьо точно відображало якийсь неадекватний солодкий бік тебе, - Аранца хмикнула, роздивляючись Моріку. - Так ти знаєш цього Кеншьо?

- Так. Відверто кажучи, він теж справжній. І він прилетів зі мною.

- Прилетів з тобою? Це вже цікаво. Ви що і в нашому світі були у стосунках, а ти мені нічого не казала?

- Ні! - Моріка заперечливо помахала руками. - Він в цьому світі рік.

- Боже, і він рік витримав з твоїм двійником? Як у нього дах не поїхав?

- Насправді, вона досить влучно підлаштовувалась під нього. Дивно, що з тобою у неї цього не вийшло.

- Дивно? Ти серйозно? Я її розгризла одразу. Зі мною ці фокуси не пройдуть.

- Аранцо… - Моріка взяли її руки в свої. Їй не вірилося, що її подруга тут. Сидить поруч із нею. На балконі, на якому вони проводили разом стільки часу раніше. Як сушили тут мокрі купальники після моря, заливалися сміхом, читали разом книжки або обговорювали однокласників. Всі ці спогади ожили, навіть кипариси здалися рідними.

- Слухай, так чого ви прилетіли сюди? Із цим Кеншьо.

- Тому що моя абуела теж з нашого світу.

- Справді? Оце так збіг! Мої батьки такі ж невідомі ляльки як і твій двійник.

- Аранцо, чи ти зустрічала людей з нашого світу?

Аранца задумалась. Вона закусила губу.