Лист #5

Вибач, тепер мені важко писати навіть листи тобі. Я не розумію чому. Я відчуваю себе так, наче персонаж гри, який застряг у текстурах. Я стільки всього хотіла б зробити, але моє тіло і мозок не можуть рушити. Хочеться кинути цей дурний джойстик у стіну, але це і так нічого не дасть.

В дитинстві, я переважно любила гратися сама. Але була одна гра, в яку я із захопленням грала із подругами. Вона полягала на тому, що одна брала клубок ниток і заплутувала ним усю кімнату. Навколо ніжок стола, телевізора, важких книжок (так, щоб книга не впала), дверних ручок, навіть люстри. Чим заплутаніше, тим краще. Після цього, кінець нитки отримувала друга, яка мала розібрати цей хаос, створюючи із павутиння ниток новий клубок. 

Зараз я відчуваю себе так, як ця кімната, заплутана нитками. Наче моя голова складається із павутиння ниток, який можу розплутати лише я. Адже саме я тримаю кінець нитки. І щоб не заплутатися ще більше, треба почати з самого початку.

Сьогодні мені дійсно почало здаватися, що я все вигадала і насправді зі мною все гаразд. Може тому що я справді хочу щоб так було. Але коли я вийшла з дому, то знову відчула цю тупу тривогу у грудях. Серце ломоче і важко дихати. І мене бентежить найбільше те, що немає жодної причини цієї тривоги. Це ж лише відчуття, яке має попереджати організм про небезпеку. То чому воно є, коли небезпеки немає

Я стільки всього хочу тобі розповісти. Просто взяти тебе за руку, як колись, покласти голову на плече і дивитися на захід сонця. Я дуже сумую за тобою. Чому ти не можеш повернутися до мене? Це виправило би все.