Розділ 19

Найближче місто знаходилось недалеко, лише декілька зупинок автобусом, може хвилин двадцять їзди. Місто нічим не відрізнялось від більшості іспанських міст. Єдине, чим воно було відоме, це своєю командою з кастельс. Кожного року, під час дня міста, можна було побачити як сотні людей створюють величезну живу вежу. Моріка багато разів бачила це на власні очі. Коли вона була молодшою, їй здавалося, що вежа торкається неба і що взбираючись на неї можна торкнутись раю. Моріка ніколи не була особливо віруючою. Але їй подобалось думати, що після смерті щось є.

Температура сягала тридцяти градусів. Для березня це було незвично, навіть аномально, але Моріка раділа цьому. Вона завжди любила спеку, відчуття тепла, як шкіра змінює відтінок, а на обличчі виступають веснянки. Вони блукали із Кеншьо вузькими вуличками міста. Кеншьо здебільшого тримався в тіні, коли це було можливо. Різнокольорові будинки з невеликими балконами і рослинами на них були з обидвох сторін. Між ними деніде був причіплений шнур, на якому сушилося прання. Кеншьо задумався як його вішають і знімають. Дорогу їм перебіг невеликий рудий кролик. Він був єдиним мешканцем, якого вони зустріли.

Звертаючи в один з поворотів, перед ними повстав величезний костел. Стіни з білої цегли, з невеликими вежами і копулою. Вхід був помпезний, нагадуючи Кеншьо Собор Паризької Богоматері. Вони зайшли всередину. Костели завжди мали специфічний запах. Трав і папірусу. Довгі колони підпирали стіни, копула була прикрашена малюнками святих. Крізь вітражі на стінах відбівалося різнокольорове світло, нагадуючи веселку. Кеншьо присів на одну із лавок. Холод від стін костелу був приємною відміною спеці назовні. Поки Моріка ходила і роздивлялася все, Кеншьо, сам того не помічаючи, почав молитися. Він ніколи не вчив молитви, але слова самі складалися у речення. Він не знав, про що саме має просити. Миру? Здоровʼя? Повернутися назад у свій світ? Він не знав чи прагне саме цього. Точно не зараз.

В центрі костелу був невеликий сад, до якого йшли всі виходи. Окрім оливкових дерев, в саду був фонтан, в якому плавали черепахи. Моріка зірвала трохи трави, щоб нагодувати їх, та вони лише тікали, розмахуючи маленькими лапками, в різні боки. Кеншьо глибоко видихнув. Це місце було оазою в самому серці міста. Прохолодною, живою. Лише для них двох і маленьких черепашок. 

Коли вони вийшли, сонце все ще так само відбивалось від червоних і помаранчевих стін будинків. Бруківка була розпалена. Кеншьо ніколи раніше не відчував такої спеки. Сонце в Іспанії було іншим. Навіть під сонцезахисним кремом, він відчував яка розпалена шкіра. Краплі поту жваво стікали по його спині, а сорочка була вже вологою.

Разом із Морікою, вони присіли в одному із закладів під великою парасолею на площі недалеко від костелу. Сама площа була невеликою, з усіх сторін оточена будинками, центральним з яких була ратуша. Якраз біля неї стояла пара молодят і робили собі фото на згадку. Жінка у весільній сукні і чоловік у смокінгу, від одного погляду на якого у Кеншьо пересохло у горлі. Офіціантка якраз вчасно принесла напої.

- Боже, що це? - запитав він, відпивши майже весь напій зі своєї склянки одним ковтком і почавши кашляти.

- Вермут, - спокійно відповіла Моріка, роблячи невеликий ковток.

- Вермут? І ти тільки зараз мені кажеш? - він демонстративно закашляв ще раз, заїдаючі випите оливками і чіпсами.

- Це такий звичай тут - вермут і тапаси. Ти що, ніколи не чув?

- Боже, ні. Думаєш якби я знав, то випив би півсклянки за раз?

- Звідки мені знати, може ти відчув себе Хемінгуеєм.

- Так, звичайно.

Від випитого вермуту, Кеншьо стало ще спекотніше. Він взяв меню і почав ним дмухати як віялом. Він споглянув на молодят. Наречена обіймала нареченого, цілуючи його, з величезною усмішкою. Її волосся було високо зібране, оголюючи тонку шию. Перед очима Кеншьо зʼявилася інша шия, яку він стискав, коли цілував вуста. Він споглянув на Моріку.

- Скажи… чому ти поводила себе так, наче я не існую? - раптом запитав він.

- Про що ти? - відповіла питанням Моріка, продовжуючи пити вермут.

- Ти знаєш про що я. Тоді, сім років тому. Після тієї сварки у класі. Ти захистила мене, а потім вдавала, що мене не існує.

- Слухай, я ніколи не вдавала, що тебе не існує, - вона відставила склянку на підставку. - Я просто не знала як поводити себе із тобою. 

- Чому?

Моріка тяжко випустила повітря. Вона взяла декілька оливок і довго їх пережовувала.

- Бо ти - хлопець. А вас цікавило в дівчатах лише одне.

- Це неправда, - заперечив Кеншьо, добре розуміючи про що вона. - Принаймні мене не цікавило.

- Що? Чому?

- Не знаю. Я памʼятаю, як Хіроші і Темура весь час тільки і говорили про те, у кого з дівчат більше бюст, а я лише слухав. Слухав, не знаючи що відповісти, - він допив рештки вермуту і замовив ще. Офіціантка без жодних питань прийняла замовлення. - Я взагалі не розумів чому стільки шуму. Груди? Чому я мав звертати на них увагу? Що змінилося? Коли вони активно описували свій сексуальним потяг, я… я просто мовчав. Мабуть вперше я мовчав тому, що нічого не відчував. Єдине, що я прагнув зробити в цей момент, це провалитися крізь землю.

- Я би ніколи не подумала, що ти був таким… іншим. Ти завжди поводив себе так само як Хіроші і Темура.

- А що мені лишалося? Мій мозок кричав “ти не вписуєшся, достосуйся”.

- Навіщо?

- Що “навіщо”?

- Навіщо було достосовуватся?

Кеншьо відпив принесений вермут. Всередині нього розливалося приємне тепло від напою. Він дивився на Моріку і думав що відповісти. Що насправді було причиною його бажання всім вгодити. Матері з батьком, друзям, Моріці. І її ікірьо. Навіть із нею, зі штучною тінню людини, він намагався бути таким, яким би вона його прийняла. Яким би його приймали всі інші. Доки не зрозумів, що із нею безпечно бути просто собою.

- А ти що, ніколи не приховуєш нічого? Завжди повністю відкрита із кожним?