Розділ 18

Моріка прокинулась із відчуттям важкої голови. Вона прокидалась всю ніч, щоб миттєво провалитися знову в неспокійний сон. Два місяці зникли ще до світанку. Моріка пожалкувала, що не зашторила на ніч вікно. Це точно вони вплинули на її сон.

Вона лениво встала з ліжка щоб піти до вбиральні. В коридорі двері до кімнати Кеншьо були відчинені. Він лежав на ліжку, читаючи книгу. Вона зупинилася в дверях, поруч з якими лежала відкритою його валіза. Серед зімʼятих сорочок стирчали томи Кіза і Фіцджеральда. Інші назви вона не могла розібрати. Цей хлопець поглинав книги будь якого жанру як повітря.

- Навіщо ти взяв із собою стільки книжок?

- Як це навіщо? - Кеншьо споглянув на неї з-понад книжки.

- Вони займають майже всю твою валізу, - носок капця Моріки легко штурхнув валізу. - У тебе немає електронної книги?

- Є. 

- То чому ти тягаєш із собою додаткові кілограми?

Кеншьо відклав книгу на бік і сів на ліжку.

- Бо я люблю запах старих книжок.

- Запах?

- Угу, - він кивнув і простягнув Моріці книгу. Вона взяла її до рук, і невпевнено похилилася. 

Запах дійсно був особливий. Його можна було порівняти із вологим папером. Кімнатою старої бабусі. Чаєм з бергамотом і ліками. Так пахнув том “Звіяних вітром”. Корінець був тріснутий, обкладинка затерта настільки, що назву було важко прочитати.

- Я завжди купую лише старі і знищені книжки. Особливо люблю ті, які пройшли безліч рук, - Кеншьо спостерігав за тим як Моріка, присівши, із цікавістю роздивлялася інші книжки в його валізі.

- І тебе це не дратує? Жирні відбитки пальців, плями, зігнуті кутки? - вона підняла “Ніч лагідна”, сторінки якої були зморщені від вологи.

- Ні. Мені подобається уявляти попереднього власника. Який він був? Чим займався коли читав цю книгу? Полюбляв каву чи вино? Не міг відірватися навіть коли готував? - Кеншьо встав, підіймаючи декілька томів і обережно складаючи їх на полицю біля ліжка. 

Після уроків, Кеншьо майже завжди ходив до бібліотеки. Він ніколи не позичав книги, а приходив зі своїми щоб почитати у тиші. Так, Кеншьо любив старі книги. Але ще більше він любив ставати їхнім власником. Їхнім остаточним пунктом призначення. З бібліотечними книжками було інакше. Відкриваючи їх, він одразу бачив дати. Від думки про те, що він має повернути книгу у визначений термін, йому ставало не по собі. Ця думка була як годинник, який цокає із сусідньої кімнати. Це цокання не дає почути навіть власні думки. Тим паче зосередитися на читанні. Бо з кожною прочитаною сторінкою, замість сюжетної лінії, Кеншьо мав на думці одне - скільки тепер лишилося сторінок до кінця. “Тепер лишилося на одну сторінку менше. Якщо читатиму по десять сторінок в день, точно встигну віддати вчасно”, думав він. “Лише десять сторінок, я ж іноді прочитую і триста за день. Як було з “Еденом” Лема. Коли я її читав? Три місяці тому? Так, здається це був серпень. Точно, бо через алергію я не міг вийти з дому. А що я, власне, тільки що прочитав?”. І так було кожного разу.  

- Чотири роки тому, на мій день народження, я отримав від батьків електронну книгу. Новеньку, святково запаковану, із різними режимами світла і памʼяттю, якої вистачило б на вміст щонайменше двох бібліотек.

- І де вона зараз? - запитала Моріка. Вона подавала Кеншьо наступні книжки із валізи.

- Так і лежить запакована десь у моїй кімнаті. 

- Я тебе розумію. У мене так само із старим волкманом батька.

- Волкманом? - Кеншьо припідняв брову. - Ти про плеєр для касет?

- Ага. Зачекай.

Вона підвелась і попрямувала до своєї кімнати. Коли повернулась, у руках її був старий Sony.

- І чому ти слухаєш музику саме на ньому? - Кеншьо із недовірою дивився на старий пристрій. Навушники були подерті, а сам волкмен весь у подряпинах, без покривки до батареєк. Але щось в цій картині викликало в ньому тепло.

- Не знаю, - Моріка потисла плечима. - Я знаю, що вся музика зараз є у легкому доступі на стрімінгових платформах. Та на касетах звук зовсім інший. Ось.

Не даючи Кеншьо відреагувати, Моріка натягнула йому на голову старі навушники і натиснула плей.

- Хто це співає?

- Fleetwood Mac, - Кеншьо із легкістю розчув слова Моріки крізь музику. Старі навушники не мали ізоляції шуму і легкий паралон неповністю прикривав вуха.

Та щось в цьому було. Музика ніжними хвилями проходила крізь тіло. Від вух до шиї, крізь груди, затримуючись в животі. Кеншьо заплющив очі і не помітив, як почав похитувати головою в ритм.

- Як називається ця пісня?

- “Say You Will”, - Моріка здійняла навушник з його голови.

- Вперше чую.

- Ти ніколи не слухав раніше Fleetwood Mac?

- Ні.

- Ти неможливий, - Моріка натиснула стоп і скрутила провід від навушників навколо плеєру. - У мене є пропозиція.

- Яка?

- Я прочитаю одну з твоїх книжок, - вона вказала на стопку, яка вже заповнювала  полицю. - Якщо ти дозволиш музиці Fleetwood Mac закохати себе.

- Не знаю, чи це можливо…

- Можливо, - перервала із впевненістю його Моріка. - Якщо слухатимеш стільки, скільки читаєш, то точно все вийде.

- Гаразд, - Кеншьо простягнув їй руку. - Але я обираю книгу.

- Домовилися, - Моріка потиснула руку Кеншьо, підтверджуючі умову між ними.

Він окинув полицю очима, обираючи яку б книгу дати Моріці. Так, половина його валізи була заповнена книжками, та він брав лише ті, які вже читав безліч разів. Ті, до яких він повертався завжди. Які так чи інакше стали для нього затишним прихистком. Обравши одну, яка, на його думку, змогла б прикути увагу Моріки, він простягнув її їй.

- Ось.

Але побачивши обкладинку, по спині Моріки пробіг холодок. Це була “Діти з камери схову”. Та сама книга, яку перечитувала її мати.

- О ні. Тільки не ця, - ледве чутним голосом промовила Моріка.

- Чому? Я знаю, що вона досить контроверсійна, але зважаючи на твій характер…