Розділ 17

Коли мати спакувала усі речі і забрала Моріку до бабусі в Іспанію, Моріка сприйняла це надмір спокійно. Звичайно, вона питала чому має залишити своїх друзів і частину іграшок. Чому має покинути свою молодшу школу, улюблений рамен, і коханого татуся. Але мати повторювала, що це ненадовго, що вони їдуть лише відпочити і незабаром повернуться. “Незабаром” зайняло два роки.

Моріка безліч раз задавала собі питання чи Інес повернулась би до Японії якби донька не повинна була повернутися до навчання. Навчання в іспанській школі і так затягнулося. До сих пір Моріка не знала що стало причиною такого раптового переїзду. Перші місяці, Інес лише палила і перечитувала “Дітей з камери схову”. Моріка могла поклястися, що чула як вночі мати плаче. Та вранці Інес знову ставила воду на каву і відкривала вікна, щоб вивітрити запах цигарок. 

Попри це, роки в Іспанії Моріка згадувала з особливим трепетом. Теплі вечори вона проводила із бабусею у дворі. Їй не вистачало батька, який лише декілька разів зміг відвідати їх. Але, як казала мати, він не міг залишити надовго рамену. Іноді до них приїздив Шавʼє і Інес кудись їздила із ним. Моріка ніколи за це не хвилювалась, адже наступного ранку мати завжди була вдома - так само варила каву на кухні. Відтоді запах кави завжди асоціювався у Моріки із матірʼю, прикипівши до її памʼяті. Окрім рідких зустрічей з Шавʼє, Інес зайняла себе роботою. Вона зателефонувала до свого старого роботодавця, який з радістю почав давати її доручення. Майже ніколи її не було вдома, а вечори із бабусею стали для Моріки також поранками і цілими днями.

Дні вони проводили разом на пляжі, засмагаючи та купаючись. Одного дня, весь пляж був вкритий медузами. Після нічного шторму, їх всіх викинуло на берег, разом із водоростями, деревиною, рештками сміття і пластику, які були передбачливо закопані відвідувачами пляжу у пісок. Нурія привезла цього дня онуку на пляж щоб долучитися до прибирання. “Поважай море, а воно поважатиме тебе”, казала вона Моріці. Що ж, можливо Моріка недостатньо поважала море, адже майже відразу вона випадково наступила на одну із медуз. Мертва бліда жижа виявилась не такою вже й мертвою, бо щупальця мляво поповзли навколо її ноги. Моріка була надто захоплена новим відчуттям на шкірі - клеїстим і прохолодним - щоб вчасно скинути медузу. Коли шкіру пронзив неймовірний біль, вона в паніці почала відривати щупальця руками. Тепер вона закричала. Навіть зараз цей біль викликав мурашки на шкірі. Її нога і долоні набрякли миттєво. Червона ступня не влізала до черевика (і чому тільки вона вирішила прибирати босоніж?). Та справжній страх Моріка відчула лише коли побачила його в очах бабусі. 

За менше ніж пʼять хвилин вони вже сиділи в автомобілі якогось іспанця і мчалися до лікарні. “Хоч би тільки не було анафілактичного шоку”, повторювала весь час Нурія, обережно тримаючи онуку за плече. Що таке анафілактичний шок Моріка не знала. Якщо абуела так переживала, може це означало, що від цього можна померти? Але все ж було не так погано. Вона роздивлялася свої набряклі долоні, намагаючись зімкнути пальці в кулаки, аж доки її не вирвало на підлогу автівки.

Не зважаючи на переконання лікарів, що все обійшлося, Нурія наполягла, щоб онуку лишили на ніч під наглядом. Поки абуела пішла купити щось перекусити, Моріка сиділа сама на старій кушетці. Запах дезінфікуючих засобів і ліків неприємно лоскотав ніздрі. Дитячий відділок світив пустками. У вікнах високі дерева кидали тінь до приміщення, завдяки чому не було надто спекотно. Моріка хотіла додому. Їй зовсім не подобалась ідея лишитися тут на ніч.

- Що з тобою сталося? - почула вона поруч голос.

Біля Моріки стояла дівчинка. Вона здавалася бути ненабагато старшею за нею. В її правій долоні був катетер, від якого йшла трубка до крапельниці. Дівчинка тримала стояк із нею, одягнена в лікарняну сорочку.

- Медузи, - відповіла Моріка, показуючи дівчинці свою долоню і ступню. Вони вже виглядали набагато краще. Почервоніння зменшилося, але все ще лишилися округлі пухирці.

- Виглядає як прикраса. Наче великі бусини бісеру, - дівчинка уважно оглядала долоню Моріки.

- Але свербить страшно, - Моріка подряпала долоню нігтями другої руки, але дівчинка схопила її долоню і зупинила.

- Не роби цього! Ти так зробиш лише гірше, - і, дійсно, пухирці знову почервоніли. - Ось бачиш.

- Не можу стриматися. Я хочу додому, до мами, - майже зі сльозами на очах сказала Моріка.

- Вони напевно дали тобі антигістамінні препарати, тож незабаром свербіж мине, - дівчинка сіла поруч із Морікою.

- Антигіста що?

- Антигістамінні. Це такі ліки від алергії. Вони допомагають і на свербіж, і на нежить, навіть коли очі сльозяться.

- А звідки ти знаєш?

- Я багато чого знаю, - дівчинка відкинула довгі темні пасма волосся назад. - Мені доводиться проводити тут багато часу.

- Ти багато хворієш?

- Ага. Лікарі кажуть це щось із моїм імунітетом. Навіть влітку я постійно кашляю і доводиться їздити сюди за цим, - вона вказала на крапельницю.

- Але ти… ти ж не помираєш?

Дівчинка засміялася так, що її сміх відбився луною від стін.

- Ні, ти що. Я не збираюсь дати цій хворобі так легко перемогти мене. Вона вже дев'ять років намагається, і нічого в неї не виходить.

- Тобі девʼять? Ого.

- А тобі скільки?

- Сім. 

- Не дивно, що ти хочеш до мами. Ти ще зовсім маленька.

- Я не маленька! Я вже ходжу до школи.

- Перший клас? А я вже в третьому, - дівчинка хмикнула. - Доживеш мого віку, тоді зрозумієш.

- Ти кажеш як абуела, - захихікала Моріка. Вона бовтала ногами на кушетці і роздивлялась крапельницю дівчинки. Розчин поволі крапав вниз, до її катетера. - Це боляче?

- Це? - дівчинка вказала на крапельницю і помахала рукою так, що трубка затремтіла у різні боки. - Бачиш, зовсім не болить. Тільки дратує, що доводиться всюди ходити із цим стояком. 

- Навіть до вбиральні?