Розділ 15

Крізь відчинені вікна, кімнату заповнювало свіже нічне повітря. Вітер був майже відсутній, лише штори ледь помітно здіймалися, не наважуючись заслонити місяці. На відміну від Японії, тут не було чутно цикад у ночі. Лише похрапування старенької Нурії з іншого кінця дому.

У кімнаті, яка колись належала її матері, Моріка перевернулася на інший бік на старому матраці. Старі пружини легко поскрипували під вагою її тіла. Дивно було думати про те як багато років тому її мати так само лежала тут. Так само вслухувалась в тишу ночі. Тільки сусідом тепер був не Шавʼє. За стіною лежав Кеншьо. Колишня кімната Шавʼє, яка стала тимчасовим житлом Кеншьо, була на відстані лише кількох сантиметрів тонкої цегли. Моріка дивилася на місяці. Сон невпинно тікав від неї. Якби вона не намагалась спіймати його, він вислизкував з її рук і тихо насміхався, ховаючись десь за місяцями. 

- Кеншьо? - невпевнений шепіт зірвався з губ Моріки.

- Так? - почула вона голос хлопця.

- Ти не спиш?

- Важко заснути коли стіни ходять ходуном від цього храпу.

Вони разом засміялися. Теплий сміх злився із храпом Нурії, який на мить зупинився, лише щоб відновитися із подвійною силою.

- Тобі не здалося дивним вся ця тема з полюванням на кролів? - Моріка перевернулася на ліжку і присунулась ближче. Її губи майже торкалися холодної стіни. 

- Це… це було незвично. Але… - обірвав він.

- Але що?

- Не знаю, трохи логіки в цьому є, - зібравшись з думками, Кеншьо продовжив, - Ти чула колись про Місячного Кролика?

- Того, що товче моті? Звичайно.

- Справа не моті, а в місяці. Його асоціюють саме з кроликами не без причини. Я читав, що плодючість кроликів безпосередньо повʼязана з місячними циклами.

- Ти думаєш… поява другого місяця мала вплив на їхню кількість?

- Можливо. Другий місяць міг вплинути не тільки це. Ще є відпливи і припливи. Клімат. Навіть на сон він впливає.

- Тож ми тепер спимо два рази більше? - Кеншьо не прокоментував цього. Відкашлявшись, Моріка додала, - Як думаєш, багато є ще різниць між нашими світами? Про які ми ще не знаємо?

- Мабуть так, - Кеншьо повернувся на бік. Його очі роздивлялися візерунки на стіні в світлі двох місяців. - Якщо навіть ікірьо відрізняються від своїх власників.

Моріка задумалась. Вона розуміла, кого Кеншьо мав на увазі. Її тихий голос пролунав у темряві.

- Можна задати тобі питання? - її долоні потирали простирадло. 

- Задавай.

- Чи ти колись відчував себе щасливим? У справжньому світі?

Тиша повисла між ними. Моріка не знала, чи Кеншьо дасть їй відповідь, чи вона не перетнула межу своїм питанням. Але довго думати над цим не довелося - хрипкий голос Кеншьо пролунав знову.

- Так. Коли мені траплялось читати дійсно гарну книгу.

- Яка твоя улюблена?

- Та, яку я прочитав останньою, - засміявся він. - Справді, в цій фразі багато правди. Чомусь, коли прочитуєш історію, яка тебе чіпляє, попередня немов змазується з памʼяті. Або ні. Я б це порівняв із дорогою, кожна книга в якому - окрема бруківка. Уяви собі дорогу, яка добудовується, стаючи дедалі довшою. Перші бруківки найбільш стерті, адже ними ходиш найчастіше. Але забери хоч одну, а дорогу вкриють дірки. Бруківки, які находять на відсутні, згодом також почнуть відпадати, а діри ставатимуть більшими. Гарна дорога не може існувати без жодної з них.

- А ця дорога - твоя особистість?

- Ти так вважаєш?

- Не знаю, - Моріка перевернулась на спину. Вона дивилась у стелю, відчуваючи вдячність за те, що не бачить очі Кеншьо зараз. - Але мені здається книги, які ти прочитав, сформували тебе саме таким, який ти є.

- Можливо. Я не знаю, ким би я був якби не книги. Вони рятували мене безліч разів. Із прірви самотності, безнадії, відчуження.

- Так само як мене - баскетбол. 

- Угу, - Моріка могла поклястися, що відчула, як Кеншьо кивнув.

- Ти не відповів.

- На що?

- Якби твою дорогу мали знищити. Викопати кожну бруківку і залити асфальтом, а тобі б дозволили зберегти лише одну - яку б ти вибрав?

- Хм, - Кеншьо вздихнув. - Мабуть, це була б “Крах людини” Осаму Дадзаї. Ти читала її?

- Ні.

- Памʼятаю, як відкрив цю книгу із думкою “я лише гляну як вона починається”, і вже через годину відклав на полицю повністю прочитану. Ця книга потрясла мене. 

- Чому?

- Бо вона про людину, яка все своє життя мусила вдавати. Від дитинства до смерті. Кожна розповідь Дадзаї біографічна. Він не описував те, що не пережив сам. Спроби самогубства. Спроби вписатися у суспільство, яке йому не відповідало. Чи маю я бути дурником-жартівником, щоб мене любили? А може - партійним провідником? Та чи хтось колись полюбить мене справжнього?

Ці питання вимальовувалися на стелі перед очима Моріки. Вона ніколи не задавала собі їх. Якби егоїстично це не звучало - її не хвилювало чи хтось її полюбить чи прийме. Вона завжди була собою, адже не знала як бути кимось іншим. Так, люди приходили і йшли з її життя. Хтось затримувався на довше, хтось - був лише епізодичним героєм на шляху. Та в більшості разів вона не замислювалась над тим добре це чи погано.

- А ти? - запитав Кеншьо.

- Що я?

- Чи відчувала себе колись щасливою?

- Так, - без роздумів відповіла вона. - Сидячи на пляжі, тут, в Іспанії, я була по справжньому щасливою.

- Тож ти повернулась в своє улюблене місце?

- Угу, - Моріка перевернулась на бік. Її погляд був спрямований на два місяці у вікні. І слова, що були на кінчику язика, довелося проковтнути. Вони тяжко пройшли крізь горло, лишаючи гіркий присмак у роті. Моріка видихнула, - Добраніч, Кеншьо.

- Добраніч, Моріка.

Міцно заплющивши очі, вона намагалася заснути. Але вона знала, що сон швидко до неї не прийде. Вона не розуміла, чому їй так важко було визнати Кеншьо правду, що лише посилювало гіркоту у роті. Вона ніколи ні з ким про це не говорила. Сьогодні вперше у неї з’явилося бажання підняти цю тему, але вона не наважилася.