Розділ 14

Стіл Нурія завжди накривала стравами досхочу. Так її навчила мати. Неважливо скільки гостей вона чекала - тих найближчих чи незнайомців - старенька ніколи не жаліла сил в кухні. Печені овочі, бутіфарра із квасолю, морепродукти, сири і, звичайно, caldo de pollo. 

- Мій улюблений, - Шавʼє зі смаком скуштував суп, на що Нурія лише криво ледь помітно усміхнулася.  

Шавʼє. Точніше те, чим він став. Або тим, що від нього лишилося. Нурія помітила, що Шав’є інший як тільки вперше почула його голос. Коли знаєш когось все життя, навіть мінімальні різниці у поведінці відчуваються гостріше. Але зміни в Шав’є були як удар ножем у груди.

Відколи Інес поїхала до Японії, Шав’є був єдиним, хто залишився у Нурії. Вона спостерігала за тим, як пасмо за пасмом сивіло його волосся. Як він вбивався на роботі, беручи рейс за рейсом, лишаючись в місті лише щоб відвідати її. Серце Нурії краялося від тієї самотності, що била від Шав’є.  Хоча вони ніколи про це не говорили, вона знала як він кохав Інес. Кохав все своє життя. Кожного разу, коли мова йшла про Інес, на вустах Шавʼє зʼявлялась та сама усмішка. Суміш щастя і болю в припіднятих кутках. Його пальці нервово потирали один одного, великий торкався підмізинного. 

Нурія любила Аото. Він був гарним чоловіком, працьовитим і дбайливим батьком. Але її ніколи не покидало відчуття, що доля сповила своїми нитками душі Шавʼє і Інес разом.

Та тепер від їхніх душ не залишилося нічого. Не в світі двох місяців.  

Ікірьо, придумали теж назву. Він ніякий не ікірьо, а саме безликий. Без душі. Без внутрішнього наповнення. Чоловіка, який виріс під її крилами, більше не було в цьому тілі. Так як і її доньки.

- Дядько Шавʼє, ти лишишся на ніч? - запитала Моріка.

- Не можу, - похитав він головою. - Завтра йду на щорічне полювання.

- Полювання? Ти полюєш? - Моріка відклала вилку на стіл. Її погляд попрямував до Нурії. Старенька лише дивилися в свою тарілку, розрізаючи шматок сира.

- Це традиційне полювання на кролів, - спокійним тоном відповів Шавʼє.

- Я думав це втратило популярність ще в сімдесятих, - додав Кеншьо, який поволі брав кожну ложку суп, в той час як решта вже накладала на тарілки інші страви.

- В сімдесятих?

- Після громадянської війни в Іспанії. Точніше після піку, який був після неї. 

- Це правда, тоді це було життєво необхідно, - Шавʼє покивав на згоду до Кеншьо. - Коли ситуація покращилась, полювання на кролів стало більше хоббі серед ентузіастів. Але декілька років тому кількість полювань було збільшено на державному рівні. Щомісяця спеціальним службам доводиться відстрілювати сотні кролів, а їх популяція, здається, тільки зростає від цього.

- Це жорстоко, - Моріка відклала столові прибори.

- Це не жорстоко. Це необхідно, бо інакше все місто заполонили б кролі. Їх і так все частіше бачать на вулицях.

- Але ж Ви не належите до державних структур, чи не так?

- Ні, ні, я намагаюся триматися від цих установ якомога далі. Достатньо вже й того скільки мені доводиться платити податків за мої приватні перевезення.

Шавʼє хихикнув, на що Нурія видихнула повітря гучніше, ніж повинна. На її обличчі малювалось відверте незадоволення, але вона вирішила нічого не коментувати. Шавʼє також споглянув на стареньку, але вираз її обличчя не привернув його уваги і він продовжив, вбиваючи ніж в ковбаску плавно наче у масло.

- У будь якому разі, я долучився до рядів ентузіастів, чому стара рушниця мого батька дуже рада. Кожного року вона терпляче чекає на полиці, доки я не витру з неї пил і не вирушу на полювання. А ти досить розізнаний в історії Іспанії, Кеншьо.

- Дякую. Я багато читаю.

Розмова йшла далі, але Нурія її вже не чула. Вона стискала пальці так, що нігті лишали сліди на шкірі.

- Абуело, все гаразд? - тихо промовила Моріка, непомітно стискаючи запʼясток старенької.

- Не можу вже слухати цю маячню, - так само тихо відповіла вона.

Моріка встала, і почала збирати пусті тарілки. Нурія встала слідом за нею, забираючи решту і пішла слідом за онукою на кухню, лишаючи Кеншьо із Шавʼє.

- Я не розумію, - Моріка мила тарілки. - Чому Шавʼє цього світу бере участь у полюваннях?

- І я не розумію. Добросердечний Шавʼє, якого я знала, ніколи б цього не зробив. Тим паче рушницею батька. Шавʼє не бачив його роками. Навіть на його похоронах не був.

- Чому?

- Він ніколи мені не розповів що сталося, - Нурія витирала тарілки і складала на полицю. - Ти знаєш, що Шавʼє більшість часу проводив у нас з Інес. Тому сентименту до рушниці у нього точно бути не могло.

- А що це ще за справа з кролями?

- Я чула про це в новинах. В цьому безликий Шавʼє має рацію. Але щоб він долучився до полювання? Неможливо! Не мій Шавʼє. Ні, ні, ні.

- Можливо світ цього потребував. І він лише підлаштувався.

- Підлаштувався?

- Ми з Кеншьо вважаємо, що в цьому світі ікірьо - чи, як ти їх називаєш, безликі - підлаштовуються під людей зі справжнього світу та сам цей світ.

- То ти вважаєш, цей світ змусив Шавʼє стати мисливцем?

- Він не змусив його. Він змінив ікірьо так, що воно стало мисливцем.

- Це ще гірше… Якщо ваша теорія правдива, це було б єдиним логічним поясненням поведінки Шавʼє. Бо, я впевнена, справжній Шавʼє ніколи б такого не зробив.

- Абуело, - Моріка вимкнула воду і втерла руки рушником. - Цей світ, світ двох місяців, існує щонайменше сім років.

- Сім років? - Нурія сплеснула долонями. - Це неймовірно довго!

- Кеншьо зустрів чоловіка, який був тут весь цей час.

- І де ж цей чоловік? Чому він не подбав про вас?

- Він помер. Я навіть не була знайома із ним. Він втратив всю свою родину, абуело. Я не уявляю як він себе почував… - Моріка перевела подих і додала. - Мої шкільні подруги померли. Їх немає в цьому світі. Біля моєї школи стався вибух, який забрав їх із собою.

- Ох абехіто, - Нурія стиснула плече онуки.