Лист #3

Я не можу змусити себе вийти з дому. Скоріше не так. Я не можу себе змусити вийти з дому щоб зробити щось приємне. Як тільки подумаю, що мала б піти на тренування чи просто до бібліотеки (так, я це хотіла зробити) то мене охоплює тривога. Дивно, правда? Бо ще минулого тижня у мене не було із цим проблем. 

Знаєш, нікому окрім тебе і лікаря я не казала про свої переживання. І тепер я зрозуміла чому уникаю цієї теми серед знайомих. Набагато легше вдавати що все гаразд, ніж зіткнутися із їхньою байдужістю. Або просто невмінням підтримати. Я не знаю, чого очікувати. Декілька разів я брала телефон в руки, проходилася по іменам, але виклик так і не натиснула. Це надто лякає. Почути голос по той бік. Пояснювати, що зі мною відбувається. Почути у відповідь слова, які нічого не змінять. Або, можливо, й засудять.

Тому я вже звикла нікому не дзвонити коли мені погано. Я можу собі поплакати, іноді частіше ніж сама цього хочу. Буває, що мені просто не вдається стриматися (на минулому тижні я розплакалась у роздягальні, довелося зачинитися у вбиральні доки не заспокоїлась). 

Іноді я думаю чи змінився би світ якби я зникла? Не хвилюйся, я ніколи не думала про скорочення собі життя. Справа не в цьому. Просто іноді я відчуваю себе настільки ізольованою від усіх. Навіть від моїх батьків. 

Знаєш, чому чим гірше людина себе почуває, тим важче їй попросити допомоги? Найбільший страх це визнати наскільки тобі погано, бо після такого вдавати далі, що "все гаразд" неможливо. А, може, я боюся і в цьому бути проігнорованою. Байдужість гірша за мовчання. Бо так я хоча б можу мати надію, що щось змінитися. Колись.