Розділ 12

Земля виглядала такою незначною з ілюмінатора літака. Люди зникли як тільки вони почали набирати висоту. Наступними були будинки. Лабіринти міст ставали все меншими, доки не перетворилися лише в незначні плями серед величі гір. Гори, річки, ліси. Лише велич природи залишається розпізнаваною з будь якої відстані. Серед цього всього, Кеншьо відчував себе лише крапкою на картині світу. Скільки людей вдивляючись в портрет Мона Лізи звертає увагу на фон за її плечима? Невеликий міст, стежину, скелі? Всі йдуть до Лувру щоб побачити таємничу усмішку, а не роздивлятися фон. Якби хтось вирішив підмінити його, це не змінило би головного змісту картини. А що вже й казати про одну маленьку крапку.

- Бажаєте щось випити?

Стюардеса дивилася на Кеншьо із привітливою усмішкою, на що він заперечливо похитав головою. Вони почали летіти десь годину тому. Звичайно, ікірьо його батька й мати не мали жодних застережень щодо подорожі сина. “Ти летиш зі шкільною подругою до її родини в Іспанії? Гарної дороги, синку. Дзвони як прилетиш. І не забувай про різницю у часі”, промовили вони типові фрази на прощання. Ніхто його не затримував, не ставив опору. Все відбувалося як завжди - так як він того хотів. 

- Ти в курсі, що летіти нам більше десяти годин? - на відміну від Кеншьо, Моріка взяла від стюардеси колу. 

- Так. Я просто не хочу пити, - тихо відповів він.

Його пальці інстинктивно тягнулися до ременя безпеки. Тільки зараз він помітив, що свій ремень Моріка розстібнула. Вона сиділа навпроти нього. Лише вузький столик був поміж ними. Це був перший політ Кеншьо. В невеликому приватному літаку Шавʼє, Кеншьо і Моріка були єдиними пасажирами.

- Спрага і голод в цьому світі наче не відрізняються від справжніх, - сухо додала Моріка.

- Ти знаєш, що все смакує інакше на такій висоті?

- Це лише міф, в який нас змусили повірити. Щоб його довести, проміжок часу між споживанням продукту в повітрі і на землі повинен бути мінімальним, буквально зводитися до кількох хвилин. Та сам зліт і посадка літаку займуть щонайменше сорок хвилин. Тобто, коли ти спробуєш їжу вже на землі, ти зможеш порівняти смак хіба що зі спогадом, бо твої рецептори встигнуть адаптуватися за цей час.

Моріка випила колу кількома великими ковтками. Скляна пляшечка лишала вологі кроплі на столику в небі так само як і на землі. 

- Ти все це тільки що вигадала?

- Можливо. А може в цьому світі це працює саме так? Якщо я запрагну щоб воно так працювало, - з іронією додала вона.

- Не думаю, що тут можна впливати на закони фізики, - Кеншьо замовив у стюардеси чай, який вона одразу ж принесла. - Тоді б цей політ не тривав стільки годин і Шавʼє не потрібен був другий пілот.

Моріка лише стиснула плечима. Кеншьо задумався, чому Моріка все ще поводить себе так по дитячому. Вона на власні очі бачила другий місяць, а і так продовжувала ставитися до ситуації з недовірою. Погляд Кеншьо був спрямований в ілюмінатор. Хмари все так само пропливали повз. Їх ставало все більше. Мабуть, у місті, над яким вони зараз перебували, дощило.

- До речі, - запитав він. - Ти зустрічала у нашому світі моє ікірьо?

Моріка задумалась і похитала головою.

- Я тебе дуже давно не бачила. Коли нас перевели у різні класи, я бачила тебе лише на тренуваннях з плавання. Та відколи ти перестав на них ходити, я перестала бачити тебе.

- Ти ходила на тренування?

- Так, - Моріка схрестила руки на грудях. - Мої подруги обожнювали вболівати за плавців і завжди брали мене із собою. Ікірьо тобі про це не розповідала?

- Ні. Ми з нею не говорили про плавання. Ніколи.

- Чому?

- Бо я… не люблю згадувати ті часи.

Він відвернувся до вікна, намагаючись відволіктися, але питання Моріки таки навіяло спогад. Спогад, який Кеншьо намагався витерти з памʼяті, але він врізався надто госто. Він досі відчував як того дня роздягальня пахла хлором. Як тишу с самого басейну перекривали звуки увімкненої води у душовій.

- Як тобі тільки це вдається?

- Що саме? 

Витираючи волосся рушником, Кеншьо відповів питанням на питання Хіроші.

- Ти знаєш про що я. Як ти можеш так довго плисти без перерв, і ще в такому темпі?

Чи дивно було б визнати, що він ніколи серйозно про це не задумувався? Вода несла його сама, незалежно від нього. Так, Кеншьо приходив сумлінно на тренування. Але у вільний час він ніколи не ходив в басейн. 

Тож, так, золотий медаліст у своїй віковій категорії ніколи не докладав зусиль щоб ним стати. І як його визнання могло б когось мотивувати? Все, що він би почув, це звинувачення у брехні. Бо кожен прагне почути, що є якийсь таємний прийом, техніка або ритуал, що допоможе їм покращити свої навички. Дурниці. Ніякої таємниці не існувало. Тобі або пощастило отримати довгі кінцівки, або ні. І ніякі мʼязи тут не допоможуть. Кеншьо знав, що у фізичних параметрах йому винятково пощастило - високий зріст вже давав йому достатню перевагу швидкості. А тренування для витривалості? Він ніколи не прикладав особливих зусиль. Знаходячись у воді, все, на чому зосереджувався Кеншьо, були його думки. Ніхто не відволікав і не заважав йому думати. Тут не було уроків, домашніх завдань, соціальних норм, запитань батьків та дзвінків друзів.

- Я ніколи про це не думав, - коротко відповів Кеншьо. - Я просто пливу.

- Просто пливеш? - перепитав Хіроші. - Ах, ну звичайно, нашому велетню достатньо просто плисти щоб бути швидшим ніж моторний човен.

Хіроші розсміявся і поплескав Кеншьо по плечі.

- Ти точно не йдеш з нами до торгівельного центру?

- Ні, - Кеншьо похитав головою. - Гарно провести вам час.

Кеншьо зібрав речі і пішов до виходу. Хіроші не наполягав на його присутності і він був за це вдячний. Він уникав зустрічей із однокласниками, хоча й приховано прагнув їх. Але він не мав сил відігравти додатково роль “золотого юнака”. Весь час аналізувати, що йому говорять, що він має відповісти. Він просто хотів бути собою. А дозволити цього він собі не міг.