Розділ 11

Повернувшись додому, Моріка відчула запах заваренного улуну. Біля вхідних дверей, серед звичайного взуття мешканців, стояла додаткова пара мокасинів. На вид вони були дорогі, зі справжньої шкіри, а на їхній поверхні відбивалося світло. На вішаку поруч висів незнайомий шерстяний плащ, довгий і темний.

- Моріка, це ти? - почула вона голос матері із кухні.

- Так, - вона стягнула свої кеди не розвʼязуючи і повісила куртку. Від незнайомого плаща віяло ароматом бергамотових парфумів.

- Ходи но сюди.

Моріка зайшла на кухню, де мати як раз наливала чай. За столом сидів власник взуття і плащу. Чоловік, на вид років сорока. Він мав невеликі залисини на краях чола. Більшість волосся було вкрите сивиною, але незнайомцю це навіть личило. Зморшки біля очей надавали їм приязного виду, а через темні вуса його обличчя нагадувало молодого Сальвадора Далі.

- Привіт, Моріко, - його голос був теплим, майже оксамитовим. - Приємно нарешті побачити тебе.

Незнайомець підвівся. Він був високо зросту, вищий на дві голови за Моріку, із рівною поставою і струнким тілом. Незнайомець простягнув Моріці руку.

- Це Шавʼє, - сказала Інес, після чого Моріка делікатно потисла простягнуту до неї руку. Долоня була теплою, трохи вкритою зморшками.

- Дядько Шавʼє, - змогла тільки промовити Моріка.

Вони сіли, Шавʼє на місце де й сидів до цього, а Моріка навпроти нього.

- Шавʼє каже, що йому телефонувала абуела, - Інес сіла поруч із Шавʼє. Вона подала Моріці чарку з чаєм.

- Так? Дивно, - Моріка відпила чаю. Її рука пахла парфумами Шавʼє.

- Ти не хочеш мені розповісти про свій план подорожі до Іспанії?

- Я… - думки Моріки почали вирувати, погляд втупився в чарку з чаєм. Їй потрібно було вигадати причину і швидко.

- Ти згадувала, що через декілька тижнів у Моріки екзамени, - втрутився Шавʼє. Інес кивнула, - Думаю це гарна ідея відпочити перед ними, погрітися під іспанським сонцем.

- Так, саме так, - Моріка із вдячністю дивилась на Шавʼє. - Ти знаєш як важко я вчилась і більше вивчити у мене просто фізично не вийде. Тому я подумала, що відпочинок допоможе розслабитися і набратися нових сил.

- Ну не знаю, - Інес крутила в руці чарку.

- Тільки от я не зможу тобі в цьому допомогти, Моріко, - Шавʼє сумно посміхнувся. - У мене є замовлення перевезення на завтра до Фарерські острови

- Фарерські острови? 

- Це частина Данії, десь між Норвегією та Ісландією. Були часи коли я працював там. Це було на початку моєї карʼєри. Я був пілотом невеликого гелікоптера, який перевозив людей із менших островів до головного. Забавно, але гелікоптер функціонував там як звичайний міський транспорт. Зранку більшість пасажирів були школярі, які мали дістатися до школи. Вони навіть мали скидки на квитки. А дорослим доводилося заздалегідь планувати свій день, навіть покупки в продуктових магазинах, щоб встигнути на останній рейс. Взагалі не менших островах всі один одного знали, бо… - телефон Шавʼє задзвонив. Він вибачився і вийшов у коридор.

- Мамо, може ви купите мені квиток як передчасний подарунок за здані екзамени?

- Ти ще навіть не приступила до них, а вже думаєш про святкування, - Інес скривилась незадоволено. - Плюс, квитки до Іспанії це не дешево. Взяти і видати так гроші без приготування ми не можемо.

- Але якщо це буде замість моєї щорічної літньої поїздки? Прошу тебе, мамо…

- Моріко…

- Ви не повірите, - до кімнати повернувся Шавʼє. Він ховав телефон до передньої кишені джинсів. - Тільки що до мене телефонувала жінка, яку я мав завезти на острови щоб відмінити переліт. Вони з чоловіком отруїлися і потрапили до лікарні.

- Отже, ти…?

- Так, - Шавʼє усміхнувся і відпив чаю, - До речі, дуже смачний чай, Інес.

Моріка з радості почала бовтати ногами. Вона не могла повірити в цей збіг. Він був ідеальним. Надто ідеальним щоб бути випадковим. Моріка окинула поглядом Шавʼє і Інес. Вони говорили, але вона не чула їхніх слів. В голові гуділи слова Кеншьо - “Ти так і зрозуміла як функціонує цей світ”. Тепер вона зрозуміла. Не могло бути інакше.

- Дядько Шавʼє, - майже вигукнула вона. - Коли ми можемо вирушити?

- Хоч завтра. Літак готовий, я його перевірив ще сьогодні вранці.

- Моріко, але я ще не дала тобі згоди. І, взагалі, це потрібно омовити із твоїм батьком.

Моріка не сперечалась. Вона вже знала який буде результат. Її окинула неочікувана хвиля тривоги. В грудях стало тісно. Вона відчула, що їй підвладно все в цьому ідеальному світі. Що він почав слухатися її. І це лякало. Рука сама потягнулася до місця між ребрами, міцно натискаючи. Вона знала це відчуття всемогутності надто добре. І нічого доброго воно за собою ніколи не несло.

- Моріко, з тобою все гаразд? - почула вона як крізь мариво голос мати.

- Так, - швидко відповіла та, встаючи зі стільця. - Я піду до своєї кімнати, гаразд?

- Добре, - Інес насупила брови, - З тобою точно все гаразд?

- Точно.

Під пильним поглядом матері, Моріка попрямувала сходами до своєї кімнати. Зачинивши двері, вона притулилася до них і поволі зʼїхала вниз на підлогу. Руки стискали голову, повітря, яке вона вдихала і видихала, лише посилювало стиск у грудях. Вона взяла телефон і набрала номер. Перший, який спав їй на думку.

- Алло, - по той бік почула вона голос Кеншьо.

- Можеш поговорити зі мною?

- Щось сталося? Це через поїздку в Іспанію?

- Ні, - пробурмотіла вона. Кожне слово давалося їй з трудом, вона була на межі сліз. - Я просто… розповіси мені щось?

- Що саме?

- Будь що. Благаю.

- Гаразд. В дитинстві я любив малювати.

- Ти… що?

- Так. Як тільки я навчився тримати олівець, я почав малювати. Ну добре, не враховуючи зовсім дитячих каракуль, десь років в пʼять я почав малювати більш менш зрозумілі речі. Мені подобалось ставити на паузу мультфільми і перемальовувати сцени з екрану. Кадр по кадру я міг відтворити цілу серію покемонів.