Розділ 10

Шавʼє завжди був присутній в житті Моріки. Вона чула про нього від Інес, коли він приїжджав до їхнього міста по роботі і привозив її смаколики та подарунки від Нурії. Для Моріки він був “дядьком Шавʼє”. Не зважаючи на те, що вони ніколи не бачилися, адже Інес завжди зустрічалася з ним сама, Моріці здавалося, що вона добре його знає. Бо історії про нього вона не раз чула від Нурії.

Старенька Нурія дуже добре памʼятала коли Шавʼє вперше завітав до них. Дрібний, смаглявий, з величезними очима, він більше був схожий на перелякане кошеня ніж на молодого парубка. Інес лише повідомила матір, що хлопець лишається на вечерю і вони пішли навчатися до саду.

Двоє пʼятнадцятирічних наодинці і не згадає про підручники, думала Нурія. Вона сама народила Інес коли їй було лише шістнадцять, тому вона добре знала чим може закінчитися таке навчання. А цього допустити вона не могла. О ні. Інес чекало велике майбутнє. Вища освіта, карʼєра, цілий світ. А дитина (хоч вона й дякувала кожен день Богові за доньку) затримала би її в їх селищі назавжди. Тож, вдягнувши огродовий капелюх, Нурія пішла слідкувати за молодими, під виглядом працею над томатами. Надворі було тихо і серце її завмерло. Вона була готова до найгіршого, до криків і інтервенції, образи доньки, вибачень хлопця, сусідів, як прибіжуть на крики… Вир тривожних думок посилювався, коли до неї долунали відголоски слів. Це не було схоже на розмову, але на щось непристойне, на щастя, також ні. Лише заспокоївшись, Нурія змогла розібрати що це було. Хлопець читав вірш Жасіна Бардаґе. Точніше, намагався. Він запинався, губився, читав по складах. Її донька, її Інес, терпляче слухала і підбадьорувала його. Інес, яка не мала достатньо терпіння щоб насмажити млинців, здіймаючи завжди напівсирі або припалені до чорної смоли з пательні, спокійно вчила пʼятнадцятирічного хлопця читати. Серед тіні оливкових дерев, рятівників від пекучого сонця, її маленька донька раптом подорослішала.   

Шавʼє приходив до них майже кожного дня. Спочатку він майже не торкався вечері. Зі схиленою головою, він мовчки сидів із ними за столом, ледве торкаючись їжі віделцем. Нурія не тиснула на нього. Матчине серце не бачить чужих дітей. Дитина це дитина. Кожна потребує безпечного дому і любові для повноцінного розвитку. Вона не знала, що відбувалось в родині Шавʼє. Частково, вона боялась дізнатися. Що правда виявиться набагато гіршою ніж вона може уявити. Тому, вона вирішила - щоб не було там, її дім завжди буде домом Шавʼє.

Спочатку Шавʼє з обережністю ставився до Нурії, як бездомний кіт. Коти за своєю природою тварини дикі. Хижаки. Якщо кіт виріс без людини поруч, він з легкістю виживе сам. Вполює собі птаха або мишу, знайде безпечне місце під сонцем, відстоїть свою територію. Дорослому дикому коту важко довіритися людині. А от дике кошеня можна привчити до людської турботи. 

Спершу, він не казав нічого окрім “доброго дня” та “до побачення”. Але Нурія не переймалася цим. Бог подарував їй доньку, доля привела до неї сина. За обіднім столом завжди стояв посуд для Шавʼє, а в гостьовій спальні послане для нього ліжко. Коли Нурія бачила, що хлопець застуджений, вона готувала на обід caldo de pollo та заварювала настій тимʼяну. Коли він був пригнічений - випікала лимонний пиріг, шматочок якого завжди давала Шавʼє із собою.

З кожним днем читання давалося Шавʼє все краще, а з саду окрім поезій стало чути сміх. Все частіше Нурія бачила посмішку на обличчі юнака. Він почав їсти більше, а його тілобудова кріпнути. Одного дня, коли Нурія займалася помідорами на городі, Шавʼє мовчки присів біля неї, допомагаючи підвʼязувати плоди.

- Ці томати вперше засадив мій дід, - почала Нурія, тримаючи кущ для Шавʼє. - Кожного року він зберігав і засушував зернятка, щоб нового року засадити їх знову. Спершу, їх було зовсім небагато. Навіть не вистачало щоб нагодувати родину. Потрібен час щоб знайти із грунтом спільну мову, згадував слова діда мій батько. Засаджуючи рослину, ти віддаєш частину своєї енергії. Інакше не можна. Грунт віддає лише коли поглинає. Така вже його натура. Але якщо ти будеш лише очікувати чогось взамін, то дуже швидко вигориш. Може статися засуха, повінь, шкідники. Лише продовжуючи дбати незважаючи ні на що, покохати сам процес, а не результат, можна отримати дар, якого навіть не сподіваєшся.

Нурія на все життя запамʼятала, як Шавʼє занурив долоні в теплу землю. Як осунулись його плечі. Як тихо він почав плакати. Як вона обійняла його і вперше назвала сином.

“Ніжна Каталоніє,

Вітчизно мого серця.

Коли від тебе віддаляюсь -

Вмираю я від туги.”

Не лише звʼязок між Нурією і Шавʼє міцнішав. Підліткове серце сприймає все гостріше. Кохання розквітає стрімко, особливо коли двоє проводять так багато часу разом. Шавʼє ніколи не був нахабним чи навʼязливим. Лише те, з якою теплотою він дивився на Інес говорило про глибину його почуттів. Але Нурія знала яка її донька волелюбна. Інес планувала стати журналісткою, робити репортажі з найнебезпечніших точок світу, розповідати людям правду. Як мати, Нурія одночасно переживала і пишалася донькою та її амбіціями. Ніщо не могло стати на шляху до її мрії. І Шавʼє це також розумів. Тому коли Шавʼє оголосив, що його прийняли до школи пілотів, Нурія зовсім не здивувалась. Серце Інес летіло з впевненістю в невідоме, та якби Шавʼє не намагався його наздогнати, він завжди лишався за обрієм. Їхнім маршрутом не судилося збігтися. Коли Інес знімала репортаж на Півночі, Шавʼє отримував маршрути на Південь. Коли Інес зустрічала схід сонця, Шавʼє спостерігав за його заходом. Тільки небо завжди обʼєднувало їх, оберігаючи літаки, в яких вони пропливали повз себе.

Переїзд Інес до Японії не шокував Нурію. Вона знала, що рано чи пізно це станеться. Донька і так була більшість часу за кордоном. Японія далека країна з іншою культурою і правилами, сама б Нурія ніколи не відважилась на таку зміну. Але вона не могла заборонити цього Інес. Тим паче після того, як донька повідомила про заручини з Аото.