Розділ 8

Сидячи за столом у кавʼярні, Кеншьо розривав пакетики з цукром. Він висипав вміст на порожнє дно склянки. Його травʼяний настій давно був допитий, але цукор продовжував розчинятися від крапель, що залишилися. Він провів ложкою по дну склянки.

Вони домовилися зустрітися із Морікою в цьому кафе. Він любив цей заклад. Тут ніколи не було натовпів відвідувачів, голосних балачок, переповнених столів. Власник часто вмикав музику Bonobo. Легкий ейсід-джаз завжди допомагав упорядкувати думки і, хоча б ненадовго, забути про все. Кеншьо був давнім прихильником Саймона Гріна. Кожна книга, яку він прочитав, супроводжувала музика Саймона. І спогади про те, як вони проводили час разом із нею.

Моріка запізнювалась. Він дістав книгу, “Прощавай, зброє” Гемінґвея, і поринув у читання. Зосередитись не виходило. Слова збивались в одне, доводилось перечитувати знову і знову. Настінний годинник вибив першу. Кожен звук минутої хвилини пробивався крізь музику і відлунював у вухах Кеншьо. Він гортав сторінки вперед і назад, намагаючись зрозуміти що він тільки-но прочитав.

- Любиш літературу про нещасливе кохання?

Кеншьо не помітив як Моріка зайшла до кавʼярні. Він знову перегорнув сторінку назад і підвів на неї очі. На її плечі була велика спортивна торба, яку вона поставила біля столика, і сіла навпроти.

- Вона не лише про це, - Кеншьо відклав книгу. - Вона про розуміння того, що справа твого життя приносить лише смерть. І коли доводиться відмовится від неї. Ти запізнилася.

- Але лінія кохання між Фредеріком і Кетрін це якийсь абсурд, - Моріка проігнорувала його питання. Кинувши короткий погляд на пустку склянку із цукром, вона продовжила. - Як можна закохатися після однієї короткої розмови? Вони не знали взагалі один одного, а вже зверталися до себе “коханий” і “кохана”.

- В ті часи було все інакше. Люди не відкладали нічого на пізніше, адже через війну ніхто не знав чи буде завтра.

- Але і так вони не поспішали одружитися, - Моірка приподняла брову, схрестивши руки на грудях. - По справжньому одружитися. І взагалі, якщо ти вже читав цю книгу, нащо читаєш знову?

- Люблю Гемінґвея, - коротко відповів він. Коли офіціантка проходила повз, він замовив ще один травʼяний настій і каву для Моріки. - І ти не відповіла.

- А ти нічого і не питав, - вона посміхнулась і штурхнула торбу ногою. Вона не питала звідки Кеншьо знає, яку вона любить каву. - Але він був відчайдушним.

- Звідки такі висновки? - Кеншьо у відповідь кинув погляд на її спортивну торбу, та схоже Моріка не збиралась нічого пояснювати.

- Стільки спроб пізнати цей світ і змінити його, - вона відкинулась на сидіння стільця, спостергіючи за тим, як баріста робить її каву. Він увімкнув млинок і повітря наповнив аромат свіжої кави, але Моріка не звернула на це уваги. - Все це заради чого? Щоб його визнали божевільним?

- Але йому вдалося змінити цей світ. І він не був божевільним.

- Я й не казала, що був. Люди намагаються відгородити від суспільства тих, хто розуміє в цьому житті більше за них. Тим паче тих, хто мислить інакше й сміливо йде назустріч смерті.

Офіціантка принесла напої. Моріка одразу зробила ковток свого капучіно. 

- Ти боїшся смерті? - раптом запитала вона.

Кеншьо задумався. Відколи він опинився в цьому світі, смерть була його невидимим товаришем. Спочатку він боявся, що вона раптом наздожене його. Правила цього світу були дивними і він не знав як світ ставиться до непроханих гостей. Але він продовжував жити. З кожним прожитим днем, його переконання в тому, що якщо він готовий прийняти смерть, міцнішало. Адже в своєму не так довгому житті він встиг відчути щось справжнє.

- Ні, - впевнено відповів він. - Давно ні. А ти?

Моріка дивилася в темну рідину у філіжанці, як вона лишає з кожним обертом слід на стінках. В її памʼяті день, коли вона вперше зіткнулася зі смертю, викарбувався запахом стиглих слив і поту. 

Для маленької дитини було важко зрозуміти що це таке. Було дуже спекотне літо. Лямки від рюкзака обтирали спітнілі плечі. Вона не могла дочекатися коли вже зможе зняти його і кинути десь глибоко до шафи, щільно зачиняючи дверцята, щоб не бачити його аж до наступного семестру. Батькова рука міцно тримала її, не даючи вислизнути. Вони поверталися зі школи, йдучи затхлими вулицями міста. Небо було затягнуте сірими хмарами, збиралося на грозу. Ці темні хмари наче губки поглинули в себе повітря. Не було навіть легесенього вітерцю. Хотілося прийняти душ і зачинитися в квартирі.

Коли вони увійшли додому, Моріка побачила мати в сльозах. Дзвонила наглядальниця дідуся Рена. Він помер. Моріка відчула, як стиск батькової руки послабшав, і її маленька долоня миттєво вислизнула з неї. Вона не могла збагнути чому мати в сльозах, а батько обіймає її, сам стримуючи сльози. Дідусь помер, але ж він не зникнув. Він просто відійшов до іншого світу, де його чекала бабуся Неко, його журавка.

Журавлі моногамні, колись розповідав їй дідусь. Тоді це було для Моріки лише дивним і складним словом. Загадковим. Зі світу дорослих. А їй дуже кортіло дізнатися якомога більше про світ дорослих. Журавлі, знайшовши свою братню душу, ніколи її не покидають, пояснив дідусь. Його пальці плавно згинали і розгинали папір на дубовому столі. Якщо один журавель гине, інший лишається самотнім до кінця своїх днів. “Так само як ти після смерті бабусі Неко?”, запитала Моріка, на що дідусь легко посміхнувся кутком вуст і кивнув головою. Вона досі памʼятала запах рисової соломи від старих мат татамі, на яких вони сиділи. Як її ноги вже затерпали від сидіння на колінах, але вона була надто вперта щоб здатися. Тим паче коли дідусь сидів незворушно. А йому то було вже понад сімдесят років. Кожну неділю вона приходила до нього на заняття з традиційної японської культури. Завдяки дідусеві, Моріка з легкістю могла вказати часен і тясаку або каліграфічно написати власне ім’я. Але цього разу їхнє заняття було присвячене дещо іншому. Вони займалися орігамі. А в руках дідуся вже не був звичайний папір, тільки справжній журавлик.