Розділ 6

Кеншьо лежав на ліжку у шкільній формі. У руці - книга. Великий палець потирав папір, готовий перегорнути сторінку. Очі ковзали від рядка до рядка, але слова проходили повз. Навколо нього на ліжку лежали книги. Кожна відкрита на першій сторінці і відкладена в бік. Намагатися читати далі не було сенсу. Він встав з ліжка, відчуваючи тупий біль у грудях, і зібрав книги. Кожну з них він обережно поставив на своє місце на полицях. Останньою була “Соляріс”, Станіслава Лема. Його очі перечитували назву знову і знову, а пальці завмерли на корінці.

Більшість свого життя він вважав, що із ним щось не так. Замкнутий у собі, затоплений у створених іншими людьми світах, він не відкривав свої емоції нікому. Навіть коли в душі його вирувало торнадо, на зовні він був стриманий. Так, Кеншьо відчував безліч почуттів. Він міг годинами плакати над прочитаною історією, або реготати чи відчувати метелики. Але таким він дозволяв собі бути виключно на самоті. Внутрішній світ в його голові був як павутиння із сплетених нитками прочитаних книжок. Крихкий і ідеальний, який Кеншьо регулярно підживлював. 

Його мати навіть водила його до психолога щоб перевірити чи хлопець випадково не має аутизму чи інших відхилень. Але психолог лише підтвердив, що із ним все нормально. Він нормальний. Лише не такий як усі навколо. Дуже довгий час ця його “нормальна ненормальність” турбувала виключно його мати, яка так хотіла щоб син був як усі. Таким, яким вона собі його уявляла. Веселим, гомірким, активним. І він справді намагався таким бути. Але його думки завжди тікали до комфортного кокону, безпечного і теплого, де він міг бути насправді собою. В цьому світі не було місця для непроханих гостей. Взагалі, для нікого. Бо ніколи невідомо хто може знищити тебе, а цього Кеншьо допустити не міг. 

Того літнього дня все було не так. Навчальний семестр наближався кінця, і, хоч лишалося ще декілька тижнів, всі божеволіли від щастя. Навіть вчителі не приховували свого нетерпіння. Семестр видався важким і всі хотіли відпочити. Можливо так все й відчувається коли тобі десять років. Достатньо кількох теплих промінчиків сонця крізь вікно, наближення весни і відсутності викладача у класі щоб відчути себе щасливим. Батьки Кеншьо обіцяли цього року поїхати в круїз. Величезний лайнер, який мав забрати їх з Японії і відвезти до такої далекої Європи. Навіть від думки про це, нога Кеншьо із нетерпінням постукувала під столом о підлогу. З буклету перед очима Кеншьо маячили фотографії безлічі кают, тенісного корту, кількох ресторанів, і навіть басейну. Басейн на човні! Маленькому Кеншьо, який бував лише у критих басейнах до цього, це здавалося нереальним. Плавати, коли під тобою безодня океану. Чи воду до басейну братимуть прямо з нього? Чи крізь дно буде видно риб або навіть акул? Вони мали відвідати понад десять країн, але Кеншьо це не цікавило. Якби він міг, він би лишався весь час на човні, зі своїми книгами, басейном і морськими створіннями навколо.

- Хатсуне! Ти чув мене?

Не зрозумівши одразу, що це було його прізвище, Кеншьо побачив біля себе однокласницю, Наокі. Біля неї була ще одна, Юкі, вся в сльозах. 

- Я… ні, вибач, щось сталося?

- Ти чув, пес Юкі зʼїв щось на прогулянці і помер! Ось так просто!

- А, так? Це сумно, - слова самі зірвалися з його губ швидше, ніж він встиг натягнути звичайну маску. Він подивився на Юкі - червоні опухлі очі, мабуть вона весь ранок в школі плакала, а Кеншьо і не помітив. Він швидко додав, - Мені прикро.

- Ні, не прикро! Ти взагалі не здатен на почуття! - вигукнула Наокі. - Весь час лише вдаєш, що тобі не байдуже, а насправді ти - камінь і серце твоє камінне!

Наокі завжди любила доскіпуватися до інших, але це вперше коли вона зачепила Кеншьо. Навколо них вже зібрався натовп. Серце Кеншьо пришвидшило оберти. 

- Ти навіть плакати не вмієш.

- Вмію, - пробурмотів він.

- Що? Вмієш? То доведи! - тиснула Наокі.

Деякі з однокласників навколо повторювали один за одним “доведи”. І хоч Кеншьо хотів, дійсно хотів, заплакати, він не міг. Сльози все не хотіли появитися і від цього йому було соромно. Хоч думка про те, що він заплаче перед усіма, також лякала його, сором від цих звинувачень був більший ніж страх.

- Я… - прохирипів він.

- Що ти?

- Відчепись ти вже від нього, Наокі.

Цей голос не належав до Юкі. Кеншьо шукав у натовпі його власницю.

- Що? Чому?

- Бо його почуття - не твоя справа, - натовп розійшовся на боки і Кеншьо побачив Моріку. Частина однокласників слідкувала за Кеншьо, інша за Морікою, яка продовжувала сидіти за своєю партою.

- Не моя справа, - повторила її слова Наокі. - А чому це ти маєш вирішувати, що моя справа, а що ні? 

- Я не вирішую, я кажу очевидні речі, Наокі. Якщо ти навіть цього не можеш збагнути, мені тебе шкода.

Однолітки засміялися, а Наокі почервоніла.

- Шкода? Це тобі шкода мене? Подивися на себе! Ти і твоя шкіра, яка виглядає огидною. Вся в ластовиннях немов у плямах. І це кучеряве волосся як гніздо птахів! - Наокі підійшла ближче до парти Моріки. - Ти ніколи не будеш однією із нас, чужинко. Навіть батько японець тебе не рятує. Краще б ти лишилася у своїй Іспанії…

Моріка відштовхнула Наокі і вибігла із класу. Дівчина майже впала від неочікуваності, але все таки їй вдалося втриматися на ногах. Натовп почав розходитися на свої місця. А Кеншьо продовжував сидіти, з поглядом прикутим до вікна, не в змозі поворушитися. 

Невдовзі викладач повернувся і урок продовжився, але зосередитися Кеншьо більше не міг. Тепер, коли це було найменш доречним, він ледве стримував сльози. Піднявши руку, він відпросився до вбиральні, де лише після того як двері зачинилися, з його очей полилися сльози. Він плакав гучно, захлинаючись. Йому було соромно. Соромно, бо всі вважають його бездушним. Може все, що в ньому не так, інші бачать набагато краще ніж він сам? Але так жалюгідно він не відчував себе навіть коли мати забрала його до лікаря.

Коли сльози врешті решт закінчилися, він вмив обличчя крижаною водою. На щастя, слідів від його невеликої істерики зовсім не лишилося. Очі не набрякли, та й щоки не почервоніли. Він поправив волосся і вже мав вертатися до класу, коли помітив у вікні баскетбольний майданчик, а на ньому невелику фігуру - Моріку. Дівчина кидала мʼяч у корзину, раз за разом не влучаючи, але вперто продовжувала.