Розділ 5

Того дня його охопило нестримне бажання поплавати. Басейн був порожній. Жодного відвідувача, тренера чи рятувальника. Лише він і блакить води, що здавалася зеленувато-лазуровою через плитку на дні. Він згадав незліченні години тренувань і відчув відгук знайомого збудження з минулого. Передчуття руху і сили, гармонії тіла із розумом. 

Та варто було зануритися у воду, як усе всередині скрутилося. Запах хлорки замість викликати приємну ностальгію, тепер дурманив. Вода була вʼязкою, мов болото, кожен рух - майже неможливим. Кінцівки не слухалися, а мʼязи боліли від однієї лише спроби зробити гребок.

Не допливши й до половини, Кеншьо зупинився важко дихаючи. Як те, що колись так заспокоювало, могло обернутися на це? Темне марення, що стирає бажання жити. Йому стало огидно від власного тіла, яке раптом здалося безбарвною оболонкою, здатною лише ридати в болоті невиправданих очікувань. 

Коли ридання врешті відступили, зал встиг потонути у темряві. Сонце, яке крізь вікна освітлювало кімнату, сіло. Важко було сказати, скільки часу минуло, але шкіра Кеншьо встигла зморщитися і на ній виступили сироти від холоду. Голова залишалася ватною, і Кеншьо перевдягався майже машинально, навіть не прийнявши душ. З мокрим волоссям він вийшов надвір. Сутінки були густішими, ніж зазвичай. Крізь тепле помаранчеве світло ліхтарів, місячне сяйво пробивалося холодним лезом. І тоді він побачив їх - два світила замість одного. Два місяці. Один звичний - срібний. Другий - зеленкуватий, тихий, ніби хтось його вималював у небі втомленим пензлем.

Прикутий до них поглядом, Кеншьо намагався пригадати коли він востаннє звертав увагу на нічне небо. Чи міг цей зелений місяць кружляти поруч уже декілька днів? Або тижнів? Місяців? Скільки ночей Кеншьо засинав несвідомий того, що тепер його сон оберігають два місяці замість одного? 

- Незвично, правда?

Спочатку Кеншьо подумав, що ці слова пролунали лише в його голові. Але ні. Озирнувшись, він побачив поруч чоловіка, на голову нижчого за нього, середнього віку. На обличчі не було жодної зморшки. Тільки серед густого, темного, волосся, переважали сиві пасма.

- Ви… ви теж його бачите?

- Його бачать усі.

- Усі? Але відколи… зʼявився другий?

Незнайомець не відповів одразу. Уважно спостерігаючи за місяцями, він усміхався. Чи то до себе, чи то до місяців, чи до Кеншьо. Але ця усмішка не була глузливою. Скоріше… смиренною.

- Може випʼємо чаю? - запитав незнайомець.

- Чаю?

Незнайомець кивнув. Його погляд зустрівся із поглядом Кеншьо і той міг присягнутися, що бачив відбиток двох місяців в очах незнайомця. За звичайних умов, Кеншьо навіть не брав би під увагу таку пропозицію. Чай зі старшим чоловіком. Але цю ситуацію можна було назвати якою завгодно тільки не звичайною.

- Не хотілося б щоб ти застудився, - продовжив незнайомець, почавши віддалятися. - Я нічого поганого тобі не зроблю. В цьому світі це неможливо.

Пульс Кеншьо пришвидшився. Кров почала приливати до скронь, а вата в голові - танути, як цукор під дощем, звільняючи паралізовані до цього думки. Він прагнув відповідей. І якщо цей чоловік знав хоча б частину з них, це було варто ризику.

- Ми зараз… в його квартирі? - запитала Моріка.

Кеншьо кивнув і долив чаю у чарку Моріки. Квартира була так само пустою і холодною.

В квартирі незнайомця, продовжив Кеншьо, він так само присів на подушку навпроти чоловіка, який саме наставляв чайник.

- Кукічя чи банчя? - запитав незнайомець.

- Кукічя, - відповів Кеншьо швидше, ніж збирався.

Чоловік легко всміхнувся і всипав зелені стебельця до заварника.

- Ви завжди пропонуєте чай незнайомцям?

- Не завжди. Та й не хотілося б, щоб ми лишалися незнайомцями, - чоловік зняв чайник до того, як вода встигла закипіти, залишивши її в ідеальній температурі. - Мене звати Вернон.

- Кеншьо.

- “Справжня сутність”. Ідеальне ім’я, - Вернон розлив чай у чарки й простягнув одну Кеншьо. Посудина була приголомшливо легкою: дерево, оздоблене візерунком золотого журавля і покрите лаком уруші. Кеншьо тримав її обережно, намагаючись зрозуміти як така витончена річ опинилася в цьому місці.

- Всі ми маємо свої слабкості, - відповів на його мовчазне здивування Вернон і зробив ковток.

Кеншьо сьорбнув чай, насолоджуючись м’яким солодким післясмаком. Тепло чарки розтікалося по долонях, і він міг би розчинитися в цьому моменті, якби не два місяці, що продовжували стежити за ним крізь вікно.

- Давно ви бачите… його?

- Вже понад сім років.

- Років? - Кеншьо мусив переконатися, що не ослухався. Вернон просто кивнув. - Ви так давно тут?

- Від самого початку. Відтоді, як сталася трагедія.

Моє життя ніколи не було незвичним. Закінчивши школу, мені не вдалося вступити в університет. Батьки не мали грошей на навчання, та й мої оцінки не були на відповідному рівні. Тому я влаштувався працювати в національний музей охоронцем. Розмовляючи з моїми однолітками я мав враження, що музей навчив мене більшому ніж їх навчальні заклади. Кожного дня я слухав екскурсоводів з усього світу. Мої вуха так звикли до цього, що я почав розуміти про що йдеться. Від зміни мови суть не змінювалась. Історію неможливо переписати наново. Я мав нагоду бути учасником семінарів в музеї. Непомітним слухачем, завжди присутнім в тінні. На щастя, не всі мене не помічали і на одному з таких заходів я зустрів свою майбутню дружину. Вона ощасливила мене двома доньками. Ми не мали багато, але нам всього вистачало щоб вести гідне життя.

Вернон долив чаю Кеншьо.

- Ми жили в старому будинку прямо біля школи. Я якраз повертався додому після моєї зміни коли стався вибух. Досі не можу збагнути як це сталося. Одна мить, не довша ніж кліп очима, а світ перевернувся до гори дригом. Від спокійного червневого дня нічого не лишилося. Всюди був дим, крики, паніка. І величезний кратер на місці, де раніше був баскетбольний майданчик. Мене огорнув жах, адже кратер нагадував слід від бомби. Як в Хіросімі і Нагасакі. Але ядерної хвилі не було, і стояв я, все ще живий, прямо над прірвою кратеру.