Розділ 4

Коли вони повернулися додому, був вже пізній вечір. Інес не задавала жодних запитань і Моріка видихнула із полегшенням. Вже вкотре ніхто її не питав за підготовку до екзаменів. Хоч Моріка і раділа цьому, її не покидало відчуття, що щось не так.

Зранку, зібравшись до школи, вона вийшла із дому і пішла на найближчу станцію метро. Метро не було забитим, люди немов зникли. Вона сіла на сидіння. Погляд був втуплений у вікно. Краєвид виглядав так само. Ті самі будинки, дерева. Те саме повітря. В голові її була пустка. Думки пролітали повз не затримуючись. Лише гул метро приємно дуднів у скронях. З тих небагатьох, хто був у метро, ніхто не звертав на неї уваги. Чоловік поруч неї читав газету. Моріка не памʼятала коли востаннє бачила когось із паперовою газетою. На обкладинці більше не було ні слова про річницю трагедії. Вона стиснула руки на спідниці. Минув день і всі вже забули про неї. Наче її ніколи не було. Тепер головними були політичні суперечки і футбольні матчі.

Метро доїхало до кінцевої станції і Моріці довелося вийти. Надворі був сонячний день, але Моріка і так застібнула щільніше куртку. Вона не знала що робити, тому просто блукала містом. Окрім кількох бездомних котів, вона нікого не зустріла. У бічних вулицях навіть автівки не їздили. Тиша була всепоглинаючою. Саме те, що їй було необхідно. Вона спробувала знову напружити памʼять, але згадала лише коротку розмову із своїм дідусем, коли вони разом відпочивали біля озера.

- Дивись, як тихо, - вони стояли на містку, де озеро впадало до річки. Вода була нерухомою. Навіть невеликі риби на її дні не порушували гладь. - Але ніколи не підходить сюди коли сонця вже немає. Тут живе Шізука.

- Шізука? Це хто? 

- Колись, дуже давно, вона була найвродливішою дівчиною у цих краях. Злий і могутній правитель хотів забрати силою Шізуку собі, але та відмовила. Серце її належало іншому. Оскаженілий від люті, він наказав звʼязати дівчину і кинути на дно озера. 

Моріка похилилася на містком. Вода здалася їй темнішою ніж до цього.

- Вона помирала у страшній образі та гніві. Настільки сильними, що душа її перетворилася на онрьо - мстивого духа води. Кажуть, вночі, з води зʼявляються довгі пасма чорного волосся, які затягують на саме дно.

- Діду, чому всі японські легенди про онрьо? Невже духи повертаються лише заради помсти?

- Суть легенд не в помсті, а в тому що схиляє людей до неї, - усміхнувся дідусь. - Кохання. Найвеличніша і найпотужніша сила. Тільки кохання може повернути душу з того світу. Навіть якщо душа повертається за помстою.

Моріка не знала тоді що таке справжнє кохання. Яку воно має силу і як може знищити тебе. Що іноді воно призводить до настільки великих трагедій, велич яких неможливо збагнути одразу. Масштаб їхній підкрадається лише поступово, повільно. Настільки, що це неможливо помітити. Доки він не накриє тебе повністю.

Перед очима Моріки знову був кратер. І не в її спогадах. Він справді був перед нею. Вона так довго йшла, що знову опинилася поруч із ним. Величезною дірою у землі. Моріка обернулася. Навколо поруч із собою стояли цілі і напів знищені багатоповрхівки, створюючи дивний симбіоз. Наче так повинно було бути завжди. Вона вирішила обійти весь кратер. Вмікнувши на телефоні таймер, вона почала йти. Кратер виявився ще більшим ніж здавалося. З кожного боку він виглядав так само - прірва без дна із блідою смугою навколо. “Обережно, крихкий грунт”, знаки були кожні десять метрів. Моріці так і кортіло підійти ближче, перевірити наскільки він крихкий. Чи впала би вона на дно? А що там, на самому дні? Може він настільки глибокий, що доходить до ядра землі? Дійшовши до місця з якого вона почала, Моріка подивилася на таймер. Двадцять хвилин і тридцять дві секунди. Вона підняла з землі камінець. Темрява кратеру здавалася страхітливою. Але водночас притягувала. Так само як колодязь з її спогадів. Та перевіряти, що на його дні, Моріка боялася. Бо відро цього разу могло ніколи не торкнутися поверхні. Так їй здавалося. Вона стиснула камінець і кинула його на землю поруч.

Вона сіла на лавку і випрямила стомлені ноги. Все таки пройшла вона не мало. Тепер вона відчувала як кров пульсує у напружених мʼязах. Вона намагалася їх розмасувати, але це нічого не давало.  

- Моріка?

Голос був знайомий. Вона підвела погляд. Вдивляючись в обличчя декілька секунд, вона не могла зрозуміти одразу хто це був.

- Кеншьо?

Моріка так і не згадала коли востаннє бачила його, але він значно змінився від того Кеншьо, якого вона запамʼятала. Тепер він здавався нижчого зросту. Його широкі плечі осувалися стомлено вперед. Темні пасма волосся спадали на очі. Вони були надто довгими, Кеншьо явно варто було звернутися до перукаря. Його щоки були впалі, а вилиці гостріші ніж в її пам’яті, але це точно був він. 

- Чи ти…

Він стояв в декількох метрах від лавки, на якій сиділа Моріка. Його очі дивно блукали по її обличчю. 

- Ти помітила другий місяць? - запитав врешті він.

- Так, - здивувалася Моріка. - Як ти це зрозумів?

Він видихнув і обережно сів поруч із нею. Сидячи, Кеншьо з осунутими плечима виглядав одного зросту із Морікою. Він сутулився так, наче якийсь невидимий тягар тягнув його вниз.

- Як давно ти його бачиш?

- Я… від вчора. А ти?

- Вже рік.

- Рік? Тобто раніше все таки не було другого місяця?

- Ні. Спогади людей змінилися. Майже ніхто не памʼятає світ одного місяця. Для них - це і є нормальний світ. Але не для таких як ми.

Його голос звучав стомлено. Моріка дивилася на його обличчя. Очі Кеншьо були прикуті до його взуття. Руки нервово потирали одна одну.

- “Таких як ми”?

- Людей світу одного місяця.

- Почекай. Про що ти говориш? Світ одного місяця? То ми зараз не в нашому світі?

Кеншьо знову важко видихнув. Рідкісні перехожі, які проходили повз, кидали на них погляди.

- Нам краще поговорити про це в більш приватному місці.