Розділ 3

Моріка потерла очі, але другий місяць нікуди не зник. Він так само дивився на неї з небосхилу. Невеликий, зелений. Точно такий, як у її сні. Це здавалося божевіллям. Величезний кратер біля школи, другий місяць на небі. Зі світом щось відбувалося, тільки Моріка не розуміла що саме. Їй потрібно було переконатися, що вона не збожеволіла і цей другий місяць бачить не лише вона.

- Привіт, доню, я трохи зайнята… - Інес одразу ж підняла слухавку, та Моріка не дала її закінчити.

- Мамо, слухай, ти можеш визирнути у вікно?

- У вікно? Моріко про що ти…

- Будь ласка. Я прошу тебе.

- Добре, добре, - було чутно як Інес встала і зробила декілька кроків. - І що я маю побачити?

- Ти… ти не бачиш його?

- Кого його? 

- Другий місяць.

- Моріко, це якийсь жарт? - в голосі Інес було чутно роздратування. - Ти телефонуєш мені щоб поговорити про другий місяць?

- В сенсі? Звичайно дзвоню! Ти пам’ятаєш, коли саме він з’явився?

- Коли він з’явився? Моріко, у мене справді немає часу на дурні жарти, у мене безліч роботи, ти відірвала мене від перевірки домашніх завдань, і тепер я…

- Мамо! - Моріка була у відчаї, вона майже благала мати, притискаючи телефон силоміць до щоки. - Прошу. Лише відповіси мені на це питання і все.

- Гаразд. Ну… якщо так подумати, точної дати я не знаю. Я не дуже любила астрономію в школі, та й викладали нам її лише один семестр у середній школі, але якщо я не помиляюсь, обидва з’явилися після якогось давнього зіткнення Землі з астероїдом.

- Тобто, він існує стільки ж… скільки звичайний?

- Звичайно! - Інес зітхнула з нетерпінням. - Не розумію, що тебе так неочікувано почали цікавити небесні тіла. Ти весь час після уроків просиділа в бібліотеці? Я ж просила тебе не перевтомлюватися. Як можна було так себе виснажити! 

Моріка не знала що відповісти. Зі слів матері другий місяць не був чимось винятковим. Якщо в її пам’яті він існував завжди, про що ще Моріка забула? 

- Гаразд, мамо, - вона перервала монолог матері. - Вибач, що відволікла. Я вже піду.

- І відпочинь обов’язково. Вдома в холодильнику батько залишив рамен і бульйон, підігрій і повечеряй, добре?

- Добре.

- Я буду піздно. Люблю тебе.

Відклавши телефон до кишені, Моріка спробувала встати, та ноги її не слухали. Її стан лякав все більше. Скільки ще речей вона не пам’ятала? Останні місяці вона так виснажувала себе навчанням. Чи було можливо, що її пам’ять намагаючись звільнити місце для нових речей, позбулася непотрібних інформацій? Тільки чому її пам’ять вирішила, що смерть шкільних подруг або другий місяць це зайві дані? Це все не трималося купи. Може вона забула як дихати під водою? Або що планета насправді плоска?

Повітря поволі покидало її легені. Вона намагалась дихати глибоко. Не панікувати. Навколо неї все так само проходили люди. Деякі з них кидали на неї засуджуючі погляди. Все таки вона сиділа на лавці, стискаючи голову руками над колінами. Яка б не була ситуація насправді, їй потрібно було піти кудись і все обдумати спокійно без зайвих очей. Поволі, вона підвелась. Ноги цього разу вже стояли стабільно. Майже. Вона поправила спідницю, взяла сумку і пішла до раменної батька.

На щастя Моріки, в раменній не було людей. Стіни були вологими від осівшої пари. Простір був заповнений солодко пряним ароматом рамену. Цей запах завжди нагадував їй дом. Сьогодні ж він здавався дивно далеким. Через осідаючу пару, на стінах не було картин. Лише два невеликих запотівших вікна. Приміщення було невелике, лише три столики і барна стійка, за якою було видно кухню. Коли Моріка зайшла, невеликі дзвоники сповістили о її присутності.

- Доброго вечору, - почула вона знайомий голос. Батько повернувся від плити і широко усміхнувся коли побачив Моріку, - Привіт, що ти тут робиш?

- Я тільки но вийшла з бібліотеки, - Моріка сіла за барну стійку, кинувши сумку на підлогу поруч. Окрім неї в раменній не було відвідувачів.

- Весь час навчалась?

- Ні, - щиро сказала вона. Їй конче було потрібно з кимось поговорити, - Сиділа в архівах. Читала про річницю трагедії.

- Ах, ця жахлива подія. Будеш рамен?

- Так, - ні слова про навчання заспокоїло Моріку. - Тато, я зовсім її не памʼятаю.

- Це не дивно. Ти була ще маленькою і могла забути.

- Не думаю, що таке можна забути. Мої… мої однокласники померли тоді.

- Я памʼятаю, ти була зовсім розбита. Ми з мамою навіть думали вислати тебе до Іспанії на деякий час щоб тільки змінити оточення.

- Але як я можу цього не памʼятати?

- Так буває іноді. Іноді памʼять викреслює деякі події щоб захистити нас. Із часом навіть дуже інтенсивні події втрачають свої барви. Плюс ми з натури схильні до надання більшої вартості позитивним подіям, - Аото клав локшину до миски. 

- Тільки… - Моріка думала чи варто казати про її спогади стосовно подруг. Щось їй підказувало, що краще цього не робити. - Розкажи як це було.

- Ох, я був тоді тут, у раменній, коли почув на вулиці гучний гул. Це було схоже на землетрус. Все затремтіло, миска одного з гостей впала на підлогу і розбилася. Мій телефон задзвонив. Це була твоя мати. Вона була в культурному центрі і з вікна бачила як будинки провалилися під землю. Наче їх затягнуло у вир. І все це поруч із твоєю школою. Я зірвався, зачинив рамену і побіг за тобою. Досі памʼятаю як ломотало моє серце в той момент.

- Ти думав зі мною щось сталося?

Аото кивнув. Він залив локшину бульйоном і простягнув міску Моріці.

- Особливо коли побачив, що немає баскетбольного майданчика. Ти так любила на ньому грати, - він перевів подих, швидко витираючи тильною стороною долоні невелику сльозу. - Ти зовсім не памʼятаєш як я знайшов тебе?

- Ні.

- Ти стояла біля кратеру. Прямо поруч із його краєм. Вся в пилу і землі. Ти не відповідала на питання, не реагувала на мене ще декілька хвилин. А потім почала ридати і кинулась в мої обійми.