Розділ 1

Прихід весни завжди можна відчути у повітрі. Вона набирає терпко-солодкого посмаку, який лагідно дряпає язика, лишаючи після себе недосит. В календарі може бути ще лютий, або вже квітень. Весні байдуже на дати. Її ніхто не питав коли вирішував скільки триватиме кожен місяць. Вона приходить раптом, коли їй заманеться. Але прихід її не помітити було неможливо. 

Вийшовши нарешті зі школи, Моріка глибоко вдихнула. Вона облизала сухі губи і одразу відчула цей посмак. Так. Це точно була вона. Весну не переплутати ні з чим.  Особливо цього року. Холод цьогорічної зими був нестерпний. Температура спадала навіть до мінусової. А для їхнього міста це було рідкісне явище. Мешканці були настільки не готові до таких морозів, що навчальні заклади довелось зачинити на місяці. Тому, коли раптом посеред лютого, температура піднялася до пʼятнадцяти градусів, здивуванню не було меж. Весна вирішила врятувати усіх від відчаю. Або майже усіх.

Чи можна було сказати, що потепління не радувало Моріку? Не зовсім. Вона обожнювала відчуття сонця на шкірі. Коли більшість її одноліток намагалася уникати сонячних променів щоб “зберегти молодість шкіри”, Моріка при кожній можливості виставляла обличчя не приховуючи усмішку від приємного тепла. Від цього на її обличчі миттєво зʼявлялося ще більше веснянок, які її подруги також вважали неприйнятним. Але Моріка лише відмахувалася від них.

Можливо це було повʼязано із тим, що вона виросла у змішаній родині. Її батько був японцем, яке все своє життя провів у цьому місті, натомість мати була іспанкою. Окрім матчиних веснянок і буйного кучерявого волосся, зовнішньо Моріка була копією батька. Вузькі очі, гострий ніс, тонкі губи. Але серце її мало запал іспанської мати і завжди прагнуло чогось більшого. Тільки от вона не знала чого саме.

- Я вдома! - вигукнула вона і, кинувши спортивну сумку на підлогу, стягнула зі стомлених ніг взуття.

- Нарешті, - мати вийшла до неї.

Інес тримала в руці листа. Зі стомленим обличчям, вона потерла вільною рукою потилицю. Інес працювала у міжнародному культурному центрі, навчаючи іспанської мови. Але свою молодість вона провела працюючи журналістом. Моріка обожнювала історії мати про її пригоди у різних країнах. Європа, Латинська Америка, Азія… Де вона тільки не була. Експресивна, з жагою до життя і всього нового, Інес підкорювала одночасно гірські вершини, як і карʼєрні. Їй завжди було мало. Але після того, як вона одружилась з Аото, батьком Моріки, і невдовзі завагітніла, життя її збавило обертів. Більше ніж вона того хотіла. Праця в культурному центрі не дозволяла Інес розкрити повністю свій потенціал. Після стількох років, вона вже й не була переконана, що все ще його має.

- Тримай, - Інес протягнула листа Моріці. - Це з токійського університету. 

Моріка ледь стрималась щоб голосно не зітхнути. Її мати чекала на цього листа набагато сильніше ніж сама Моріка. Листа про дату вступних екзаменів. “Гарна освіта відкриває двері у світ”, любила повторювати мати. “Ти можеш обрати який завгодно напрямок. Але ти маєш прикладати зусилля і знати його бездоганно”. 

Через раптові холода, екзамени було відкладено (хворіли не тільки учні, але й працівники університетів), що дало дівчині більше часу на підготовку. Але разом із раптовим потеплінням, навчальні заклади знову відкрили свої двері, нагадуючи про зближення неминучого своїми листами.

- Гаразд, - Моріка взяла лист із рук матері і недбало розірвала конверт. Від гострого погляду матері, Моріка злякалась чи не надірвала папір. На щастя, ні. Лист був цілий. А в ньому, чорним по білому був написаний її вирок. - Пʼятнадцяте березня.

- Пʼятнадцяте березня… Лишилось лише три тижні, боже, боже!

- Понад три тижні, мамо. Цього достатньо.

- Ні, ти маєш вчитися! Прикласти максимум зусиль. Три тижні це зовсім нічого, йди і вчися до своєї кімнати прямо зараз!

- Мамо, - Моріка стомлено зітхнула.

В неї було ще понад три тижні на підготовку, а вона і так весь вільний час проводила над підручниками. Вона повторювала матеріал доти, доки мозок не починав відмовляти у співпраці. Так буває, коли читаєш підручник, зосереджено пробігаючи від рядка до рядка, аж не ловиш себе на думці, що взагалі не памʼятаєш про що тільки що йшла мова і доводиться перечитувати знову. Це схоже на відчуття, коли слово, яке повторюєш безліч разів, раптом починає втрачати сенс. Наче і слово то само, звичайне, як “стілець” або “яблуко”. Тільки промовивши сто разів “яблуко”, твій мозок вже починає сумніватися, чи справді має бути “яблуко” чи може все таки “кояблу”?

- Я сьогодні вже була в бібліотеці після уроків.

- Тому прийшла спітніла і зі спортивною формою в руці? - Інес приподняла брову, вказуючи на торбу поруч із її ногою.

- Добре. 

Пояснювати матері, що вона тренує через перевантаження сенсу не було. Якщо Інес вбила собі в голову якусь ідею, переконати її в протилежному було неможливо.

Стукіт мʼяча о підлогу мав на Моріку заспокійливий вплив. Їй було байдуже чи грала вона в команді, чи сама. Кожна позиція була для неї так само рівнозначна, тільки б тримати мʼяч і мати змогу не думати про навчальний матеріал. Моріка мала непогані здібності у баскетболі, але навіть будучи у команді, більшість часу вона проводила на лавці запасних. На початку тренер давав Моріці шанс проявити себе, але її байдужість до результату виявилась більшою за її здібності. Вона нічого не могла зробити із тим, що в неї було повністю відсутнє бажання суперничества. Виходячи на поле, вона могла зависнути на тому як мʼяч відскакує від землі і опиняється в її руках, немов загіпнотизована. А в баскетболі це невибачально. В кожен з таких випадків знаходився хтось із команди суперників, хто з легкістю вибивав мʼяч із її рук, а Моріка навіть не намагалася його повернути назад. Тож, коли тренер ввічливо попросив її покинути команду, Моріка не відчула жалю. “Чи можу я іноді приходити пограти?”, лише запитала вона. І отримавши згоду тренера долучатися іноді до тренувань та грати на самоті після, Моріка з полегшенням покинула команду.