Про Дракона, альтернативу та здоровий глузд

Давним-давно у далекому-предалекому королівстві жив собі Дракон. Як і належить усім порядним зміям, він палив села, крав золото та розносив ущент пихатих принців, які час від часу приходили з ним битися.

— Теж мені, лицарі-герої, — бурчав він. — На Дракона з мечем кидатися! Ну-ну! І сміх, і гріх.

Але минали роки, літо змінювалося зимою, лицарів ставало все менше, а справжніх принцес вдень із каганцем було не знайти. Немає принцес — немає обіду. «І що далі? Навіщо я тут? Факели підпалювати? Як же я житиму? Я сотню літ тільки й знав, що спав, їв та крав».

Зажурився наш герой, голову повісив, лежить і плаче. А чого ж не плакати, коли в окрузі й сіл не залишилося? От доля-злодійка, лиха та жорстока витівниця!

«Он у діда мого все було: невинні дівчата, яких йому король щомісяця присилав — їж, не хочу! Коли наречені у власному царстві скінчилися, король наказав військо зібрати та на сусідів пішов. А чого вони такі безтурботні? Готуватися до всього треба! Розгромив усе, три дні поля горіли, кров’ю просочені. Дівчат, звісно, собі забрав. Дракону передасть. Потім...

Мама його теж знатна була, але вона тільки принців їла — дієта в неї була така. І не абияких — богатирів, як на підбір! Та спочатку їх наздогнати треба, здолати, а вже потім на вечерю смакувати. Спорт у неї такий, треба ж якось форму тримати. От раніше часи були! І чого предки про бідного нащадка не подумали? Жили собі на втіху, а він тепер мучиться. Могли б і скромніше, щоб мені хоч щось залишилося. Ох, ненависні!»

Поплакав лускатий, та робити нічого: або з голоду вмирати, або в останнє королівство летіти. Там, кажуть, дівчат повно! Нехай король хоч щось пожертвує, а ні — то горіти його державі драконячим полум’ям! Так і вирішив.

Прилітає він до королівства, сідає перед палацом і ричить: — Виходь, Королю, битися будемо! Якщо програєш — спалю тебе, твоїх слуг, солдатів, а дівчат із собою заберу!

Дракон був впевнений, що Король програє. Куди ж із мечем на такого велетня? Навіть із сотнею мечів? Вийшов правитель на балкон, окинув поглядом увесь цей безлад і каже: — Та бачу я, що ти звір грізний. Он полум’я з пащі, лапи з пазурами, луска як щит. Чого ж волати так? Не треба мені тут собак лякати, чуєш — розгавкалися як. Ти мені краще ось що скажи: а що ти тут робиш? На нас дракони вже сотні років не нападали, перемир’я у нас. Ти чого прилетів? — Так я ж кажу: дівчат віддавай, а ні — то силою заберу! — Ага, ага… А навіщо? — Та що ж ти нетямущий такий? Голодний я! Це моя суть: мама їла, тато їв, дід із бабою їли, і я їсти буду. Це мені на роду написано. Виводь дівчат, кажу, та швидше! — Швидше, швидше... Бач, які нині дракони пішли — одразу дівчат йому подавай. А поговорити? А пізнати один одного? Ти мені краще скажи: а ти щось, крім дівчат, куштував? Ну, там, чоловіків, наприклад, чи тих самих собак? — Смієшся — собак? Та за кого ти мене маєш? Дівчат люблю, чоловіки он смердючі та тверді! Гурман я! — Ага, ага… — Та що ти заладив: «ага» та «ага»! Зараз вогнем тебе палити буду! — Та пали, чого ж ти зразу не почав? — Так я це... угоду хотів укласти: ти мені щомісяця дівчат висилатимеш, а я тобі життя збережу. Координація… Ні, операція… Як її — кооперація, от! — Трохи на іго схоже, але менше з тим. Ти, я бачу, хлопець прогресивний, тож давай з тобою іншу угоду укладемо. Їжа в обмін на твою службу. Не дівчата, звісно, але з голоду не вмреш. — Собак їсти не буду! — Та ні, не собак. Овочі. Здорове харчування, ось. — Ти що, з коня звалився і головою вдарився? Які овочі? Я ж казав: мати їла, баба їла… — А ти перестанеш. — Та як же я… — Тоді смерть. — Чи не ти мене вб’єш, силачу? Та тебе за березою не видно! Теж мені, король, не дуже ти поправився на своїх овочах, ха-ха-ха! — Дракон гучно розреготався і впритул наблизився до правителя. — А може, я тебе все-таки підсмажу? Не для їжі, а так, задля забави. — Та можеш, звісно, але потім усе одно смерть. Світ сильно змінився з часів твоєї бабусі. Люди зараз злякаються, поплачуть, пожуряться, а потім зберуться разом і на твоє лігво підуть. Людей багато, а драконів уже всіх на ім’я знають. Не бояться люди вже, розвиваються. Рік-другий — і нову зброю проти тебе вигадають. — Неправда! Людей усе менше і менше — це я всіх поїв! — То це, мабуть, у твоїх селах. А у нас тут інакше. То що — палиш чи як? — Дай подумати. Я тобі не бабця моя, я Дракон освічений. Я знаєш, скільки розумних книжок з’їв? — Здогадуюся. Ну думай, думай, не поспішай. Змінюватися — воно завжди страшно. Але в тебе, на відміну від бабці твоєї, вибір є. Це їй ніхто не сказав, що можна інакше, та й не змогла б вона. Так треба було, щоб ти, безтолковий, виріс. Тобто освічений, звісно. А зараз можна інакше, навіть людей любити — і я не маю на увазі «на вечерю». Альтернатива називається. Не вийде у новому світі по-старому жити. Хоча ні, вийде, звісно, але недовго. А ти думай, думай, я тобі не заважаю. Надумаєш — приходь. Тільки не затягуй, а то помреш тут із голоду, а моїм людям потім прибирай. У тебе ж один кіготь як брила важить, спробуй розбери.

— Та зрозумів я, зрозумів, — сумно мовив Дракон. — Хитра ти людина, Королю: ніби кажеш «альтернатива», а вибору в мене ніби й немає. — Вибір є завжди. То що скажеш: міняєш допомогу на їжу? Десь піч розтопити, зиму пережити, або он із ковалем працювати будеш — там жар завжди потрібен. А коли полиняєш, ми з твоєї луски такий дах побудуємо — вік стоятиме! — Здрібніли люди, — з усмішкою протягнув Дракон. — Дах... А раніше з луски обладунки робили. Ех, були часи! — Та з ким воювати? Ми народ мирний: овочі вирощуємо, хати будуємо. То що, згоден? — Так. — От і славно. Кров’ю підписувати не будемо, мені твого слова вистачить. Поля он там. Лети, спробуй, яка вона — «здоровачка» на смак. Не сподобається — ми щось інше виростимо. Земля у нас он яка родюча. — Добре, — нехотя сказав Дракон. — Я спробую. А як не вийде — прилечу тебе палити. — Як скажеш. — Ну, бувай, Королю. — Бувай, бувай, не забувай.

Полетів наш Дракон назустріч новому життю — може, ще тисячу років проживе, якщо звички свої змінить. Король дивився йому вслід і посміхався. — Обладунки, каже, війна, зброя… Якщо правитель із головою, то і зброї не треба. Та й хто на нас нападе, коли у нас на службі десятки таких драконів? Це зовсім дурнем бути треба. А вороги у нас розумні — теж он скільки книжок з’їли.