Вартові ночі

Ніч пеленою оповила землю. Жодного натяку на світло: місяць сховався за хмарами, не бажаючи бачити цього божевілля. Темрява змією заповзала у душу, охоплювала серце, нищила надію. Степ розкинувся безкрайнім полотном, укритим тінями. Легкий туман стелився над травою, заплутуючись у копитах коней. Десь далеко клекотіла річка, а над нею повільно пливли хмари. Повітря було гірке від диму та пороху, і навіть ніч здавалася важкою, наче передчувала, що світанок принесе не світло, а кров.

—  Дем’яне, зліва обходь! - почувся чийсь голос.

Звідки пролунав та куди подівся? Провалився у бездонну пустку. Немає сил… Рука нестерпно болить. Де кінь? Коли він втік?

—  Давай, брате, ще трохи.

Знову голос. Думки плутаються. А вдома вишні цвітуть… І мама чекає. І Вона… Ці очі він запам'ятає до кінця життя. Чиясь міцна рука підхопила і потягла за собою, ноги неслухняно почали йти. Туди, за річку, там мають бути свої. Йти, йти.  Ще й шаблю згубив. Хлопці засміють. Ні коня, ні зброї. Тепер він ніхто - порожнеча. Згадав, як готувалися до бою. Мають вистояти, бо стоять за свою землю. І за Неї. Свята Покрово, допоможи, вбережи, помилуй. Не чуже забираємо - своє захищаємо.

Ніч… Де всі? Мертві? Живі? Втікачі? Страшна різанина була, певно, на світанку купа воронів злетиться. Не можна там хлопців залишати, не заслужили вони отак тут безіменними лежати. Йти… Крок. Ще крок. Рука болить. Чи є ще чому боліти? А він веде. Чому він не покинув? Чому вперто тягне за собою?

—  Давай, друже, майже дійшли, там має бути наш загін. Повинні були йти на допомогу. Ось, бачиш? Дійшли. 

Повітря гусло, наче земля сама намагалася затягнути їх у свої нетрі. Десь попереду, крізь туман і тіні, почала вимальовуватись темна фігура на коні.  Він махнув рукою і щось голосно прокричав, мабуть, кликав поміч. Вершник здався врятуванням, але щось у його силуеті тривожило — чи то надто худорлява постава, чи блиск чужих обладунків. Голос, що долинув, був гучний і владний, та кожне слово звучало незнайомо, відлунюючи у нічній порожнечі. Вони підійшли ближче. Цей голос, розмови. Що це за мова? Це точно свої? 

Останнє, що бачив Дем’ян - замах шаблі. Вона спалахнула у сяйві, наче блискавка, і мить розтягнулася до вічності. У вухах загуло, земля пішла з-під ніг і світ розчинився у темряві. Місяць вийшов на хвилинку з-за хмари, попрощався  і знову поринув у безкрайню темряву. Ніч входила у свої права. Їх битва закінчилася. 

Раптом біль у руці змінився на дивну легкість. Дим із долини розчинився, поступившись місцем запаху гарячого металу й мастила. Глухий гуркіт кінських копит перетворився на вибухи. 

—  Дем’яне, ти живий? - чийсь голос висмикнув із нічного марення. - Наче ж далеко вибухнула. Контузило?

 Дем’ян відкрив очі - привидиться ж таке. На всякий випадок перевірив руку - ціла. Відчув важкість бронежилета і холод землі. В окопі завжди сиро. 

—  Ти знаєш, “Сорока”, я наче зараз смерть свою зустрів. Примарилося, що вмираю. 

Вони з “Сорокою” дружили з самого дитинства: разом вчилися, разом хуліганили. Разом пішли добровольцями.

—  Рано, друже, вмирати, ми ще на твоєму весіллі погуляємо. Наші передали - вже на підході. Що ми кажемо смерті? Правильно. Не сьогодні!

Всюди чулись людські крики, гуркіт вибухів розривав повітря. Десь поруч хлюпала вода, а вгорі, над головою, миготіли білі спалахи трасуючих куль. Каски поблискували у світлі сигнальних ракет, рації тріщали уривками команд. Вітер приносив різкий запах диму, мастила і крові. 

Нестерпне бажання жити давало сили. А ще її очі… Десь далеко, на сході, починало червоніти небо. Вони зустрілися поглядом, і цього було досить: тут, серед хаосу, ще жевріло життя.

— Дійдемо, — тихо сказав “Сорока”. — Бо нас чекають.

Дем’ян кивнув. Там, за обрієм, був дім, вишні, мама… і Вона. Заради цього варто йти вперед.

Вітер приніс запах свіжої землі. Сонце поволі підіймалося, розганяючи морок. Найтемніше -  завжди перед світанком. І свою ніч вони пережили. Тепер тільки вперед.