Епілог. Рік потому

Вечірнє місто мерехтіло вогнями, а Ліана стояла біля великого вікна їхнього офісу, спостерігаючи за вечірньою вулицею.
Максим тихо підійшов до неї ззаду, обійняв за талію і притулив її до себе.
— Ти знаєш, — шепотів він у її вухо, — я все ще не можу повірити, що ти поруч.
Ліана нахилила голову назад і поцілувала його плечі. Її рука обережно торкнулася його шиї, і він обережно нахилився, щоб поцілувати її в губи.
Поцілунок був довгим, теплим, наповненим усіма пережитими емоціями: боротьбою, ревнощами, страхом втрати і нарешті — любов’ю.
Вони відійшли на кілька кроків, дивлячись один одному в очі, і в повітрі між ними повисло щось більше, ніж просто слова.
— Тепер я знаю, — тихо сказала Ліана, — що хочу бути з тобою. Назавжди.
Максим провів рукою по її щоці, нахилився і ніжно поцілував її ще раз.
— І я теж, — промовив він тихо, — ніколи не відпущу.
Їхні губи знову зустрілися, цього разу повільно, спокійно, з відчуттям, що час зупинився лише для них двох.
Вечірнє місто світилося навколо, але для них існував лише цей момент — тепло, близькість, взаємна пристрасть і довіра.
Ліана обережно притулилася до Максима, відчуваючи його тепло і силу.
Вона знала: всі інтриги, минулі помилки, ревнощі — все це залишилось позаду.
Тепер було тільки вони, їхні почуття і нове життя, яке вони будували разом.
Максим провів руки по її спині і тихо прошепотів:
— З тобою кожен день стає особливим…
Ліана усміхнулася і ніжно поцілувала його ще раз, відчуваючи, що цей рік разом був лише початком їхньої справжньої історії.
І цього разу — назавжди.