Без криків

Ліхтарики тихо мерехтіли у вечірній темряві.
Ліана стояла між ними — між минулим і можливим майбутнім.
Раптом позаду почувся спокійний крок.
Олексій.
Він повільно спустився сходами і підійшов ближче.
Його рухи були спокійні, але впевнені.
Він зупинився поруч із Ліаною, подивився на ліхтарики, потім на Максима.
— Гарний жест, — сказав він рівним голосом. — Треба визнати.
Максим дивився прямо на нього.
— Я не для тебе це робив.
— Я знаю, — відповів Олексій спокійно. — Але ситуація вже трохи інша.
Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного.
Напруга між ними відчувалася майже фізично.
— Послухай, — продовжив Олексій, — я скажу просто.
Він зробив невеликий крок вперед.
— Якщо ти борешся за неї — роби це чесно.
Максим нахмурився.
— А ти думаєш, що я нечесний?
— Я думаю, що ти згадав про неї тільки тоді, коли вона пішла.
Ці слова вдарили точно.
Ліана здивовано подивилася на Олексія.
Максим напружився.
— Ти мене не знаєш.
— Можливо, — спокійно відповів Олексій. — Але я бачив, як вона збирала себе після того, що сталося.
Тиша.
— І я не дозволю, щоб хтось знову зламав її тільки тому, що пізно зрозумів свої почуття.
Ліана тихо видихнула.
Максим подивився на нього довгим поглядом.
— Я не збираюся її ламати, — тихо сказав він. — Я хочу все виправити.
Олексій злегка кивнув.
— Тоді доведи це.
Пауза.
Він повернувся до Ліани.
— Але вибір все одно за тобою.
Ліана стояла мовчки.
Двоє чоловіків дивилися на неї.
І вперше вона відчула, що не мусить ні за ким бігти.
Тепер обирають не її.
Тепер обирає вона.