Пряме запитання

Новина про звільнення Аліси розлетілася швидко.
Місто невелике. Дизайнерська сфера — ще менша.
Ліана саме закінчувала презентацію, коли Олексій зайшов до переговорної.
— Можна? — спитав він, зачиняючи двері.
— Завжди, — спокійно відповіла вона.
Він кілька секунд дивився на неї, ніби зважуючи слова.
— Я чув, що у твоїй колишній компанії… зміни.
Ліана не здригнулася.
— Буває.
— І що Максим публічно визнав, що ти не винна.
Тиша.
— Так.
Олексій повільно кивнув.
— Тоді я поставлю просте запитання.
Він підійшов ближче, але не порушуючи її простору.
— Ти все ще його кохаєш?
Прямо. Без натяків.
Ліана не очікувала цього — але не відвела погляд.
Вона могла б ухилитися. Перевести розмову. Посміятися.
Але не стала.
— Це складно, — чесно сказала вона.
— Ні, — м’яко відповів він. — Це або так, або ні. Усе інше — страх.
Її серце зробило зайвий удар.
— Частина мене… ще там, — тихо зізналася вона.
Олексій не відвернувся. Не образився.
— Добре, — сказав він спокійно.
— Добре? — здивувалася вона.
— Я не хочу бути тим, кого обирають “на зло” або “щоб забути”.
Він дивився на неї впевнено.
— Якщо ти залишишся зі мною — це має бути тому, що ти обрала мене. А не тому, що він запізнився.
Повітря стало важчим.
— І якщо я ще не готова обирати? — тихо спитала вона.
— Тоді я дам тобі час, — відповів він. — Але я не буду запасним варіантом.
Це не було ультиматумом.
Це було самоповагою.
Ліана вперше за довгий час відчула, що стоїть між двома різними типами сили.
Один — боротьба і пристрасть.
Інший — спокій і повага.
І тепер вибір був не про те, хто сильніший.
А про те, хто їй ближчий.