Запізніле усвідомлення

Тієї ночі Максим не спав.
Картинка не виходила з голови:
Ліана. Спокійна. Упевнена. Поруч з іншим чоловіком.
І найгірше — вона не виглядала зламаною.
Вона виглядала… вільною.
Вранці він приїхав до її нової компанії.
Без попередження.
— У мене зустріч із Ліаною, — твердо сказав він на ресепшені.
Коли вона вийшла в хол, то на секунду завмерла.
— Ти серйозно? — спокійно запитала вона.
— Абсолютно, — відповів він. — Нам треба поговорити.
— Ми вже говорили.
— Ні, — він зробив крок ближче. — Тоді я виправдовувався. Зараз — ні.
В її очах промайнув легкий інтерес.
— Добре. П’ять хвилин.
Вони вийшли на вулицю.
Максим не дивився в телефон. Не відводив погляд. Не ховався за холодністю.
— Я помилився, — сказав він прямо. — Я дозволив Алісі маніпулювати ситуацією. Я поставив роботу вище за тебе. І я не перевірив правду, коли мав.
Ліана мовчала.
— І коли я побачив тебе вчора… — він видихнув. — Я зрозумів, що можу втратити тебе назавжди.
— Можеш, — тихо сказала вона.
Це не було погрозою. Це був факт.
— Дай мені шанс довести, що я можу бути іншим, — сказав він. — Не словами. Діями.
— І що ти збираєшся робити? — спокійно запитала вона.
— Почну з того, що розберуся з Алісою офіційно. Публічно. І виправлю те, що зробив.
Вона уважно дивилася на нього.
— І це не через ревнощі?
— Ні, — твердо відповів він. — Це через тебе.
Тиша.
У дверях будівлі з’явився Олексій. Він не втручався. Просто спостерігав.
Ліана це помітила.
Вона більше не була дівчиною, яка чекає, поки її оберуть.
Тепер обирала вона.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Дій. Але не для мене. Для себе.
Максим кивнув.
— Я доведу.
Вона повернулася в будівлю, не озираючись.
Але цього разу в її серці з’явилася не образа.
А очікування.
Бо якщо він справді почне боротися…
гра стане зовсім іншою.