Випадкова зустріч

— Ліано, — Олексій зупинився біля її столу наприкінці робочого дня. — Ти сьогодні вільна?
Вона підняла на нього погляд. Спокійний. Контрольований.
— Залежить від того, що ти пропонуєш.
— Прогулянку. Без робочих розмов. Просто кава і свіже повітря. Мені здається, ти занадто багато працюєш.
Ліана на мить задумалася.
Раніше вона б шукала прихований сенс.
Тепер — ні.
— Добре, — коротко відповіла вона. — Але це просто прогулянка.
Олексій усміхнувся.
— Приймаю твої правила.
Вони гуляли вечірнім містом. Повітря було прохолодним, ліхтарі відбивалися в мокрому асфальті.
Олексій не намагався вразити її гучними словами. Він слухав. Справді слухав.
— Ти завжди така стримана? — запитав він легко.
— Я просто більше не дозволяю людям плутати мою доброту зі слабкістю.
Він подивився на неї уважніше.
— І правильно робиш.
Ліана відчула дивне тепло. Спокійне. Без хаосу.
І саме в цей момент…
— Ліана?
Вона завмерла.
Голос, який вона впізнала б серед тисячі.
Максим стояв за кілька метрів від них.
Його погляд ковзнув від її обличчя до Олексія.
Напруження в повітрі стало майже відчутним.
— Привіт, — спокійно сказала Ліана.
— Не знав, що ти вже… — він замовк, підбираючи слова. — Рухаешся далі.
Олексій зробив крок трохи ближче до неї. Не власницько. Але впевнено.
— Добрий вечір, — чемно сказав він. — Я Олексій.
Максим ледь кивнув, але очей з Ліани не зводив.
— Це швидко, — тихо сказав він.
Ліана подивилася на нього прямо.
— Ні. Це вчасно.
Тиша.
— Я думав, ти… — почав Максим.
— Ти багато чого думав, — спокійно перебила вона. — Але не питав.
Його щелепа напружилася.
Олексій обережно торкнувся її ліктя.
— Можливо, ми підемо? — тихо запропонував він.
Ліана не відвела погляду від Максима.
— Так. Нам пора.
Вони пішли разом.
І вперше Максим залишився стояти один.
Тепер він бачив її по-іншому.
Не як дівчину, яка ревнує.
А як жінку, яка може піти.
І це лякало його більше за все.