Гордість

Ліана не плакала.
Вона сиділа за своїм столом і дивилася в монітор, але нічого не бачила. В голові звучали лише слова Максима:
“Мені потрібен порядок, а не драми.”
Порядок.
Отже, вона — драма?
Вона різко закрила ноутбук.
Через п’ять хвилин у кабінеті Максима лежала заява.
— Ти серйозно? — він дивився на неї так, ніби не очікував цього.
— Абсолютно, — спокійно відповіла Ліана. — Якщо я створюю проблеми — я не хочу бути проблемою для твого бізнесу.
— Ліано, я цього не казав.
— Ти не мусив.
Її голос був рівний. Без тремтіння. Без сліз.
Аліса стояла трохи осторонь, спостерігаючи. Її губи ледь помітно вигнулися в задоволеній усмішці.
Максим зробив крок ближче.
— Ти тікаєш.
— Ні, — вона підняла на нього погляд. — Я просто не дозволю, щоб мене звинувачували в тому, чого я не робила.
Тиша.
— Якщо це через Алісу —
— Це через довіру, — перебила вона. — Я її не відчула.
Це вдарило сильніше, ніж крик.
Вона розвернулася і вийшла.
Але Ліана не збиралася здаватися.
Вона знала, що це не помилка. Файли зникли не випадково. І Данило дивився на неї надто розгублено того дня.
Тієї ж ночі вона повернулася в офіс — не як працівниця, а як людина, яка хоче правди.
Вона знала паролі доступу. Знала систему. Знала, де шукати.
І коли вона відкрила історію змін у проєкті — її серце завмерло.
Ім’я користувача:
A.Lysenko
Аліса.
Ліана повільно видихнула.
— Я знала…
Тепер це було не про ревнощі.
Це було про справедливість.
І завтра хтось дуже пошкодує, що недооцінив її.