Межа

День тягнувся повільно. Ліана втомилася робити вигляд, що їй байдуже. Максим теж більше не грав у спокійного керівника. Напруга між ними стала настільки очевидною, що навіть повітря здавалося густим.
Увечері в офісі майже нікого не залишилося.
— Нам треба поговорити, — сказав Максим різко, зачиняючи двері кабінету.
Ліана схрестила руки.
— Якщо це знову про вчорашнє —
— Саме про це, — перебив він. — Ти мене ігноруєш, ніби нічого не було. Але було. І ти це відчуваєш так само, як і я.
Вона мовчала кілька секунд, а потім видихнула:
— Так. Відчуваю. Але це не означає, що ми маємо втрачати голову.
Максим підійшов ближче. Не різко. Повільно.
— Я не втрачаю голову, Ліано. Я просто не хочу брехати собі.
Її серце шалено калатало. Вона намагалася тримати дистанцію, але крок назад вперся в стіл. Максим зупинився зовсім близько, залишаючи їй простір… але водночас ні.
— Ти злишся не через мене, — тихо сказав він. — Ти злишся, бо боїшся.
— Я нічого не боюся, — прошепотіла вона, хоча голос зраджував.
Він підняв руку — повільно, даючи їй можливість відступити. Але Ліана не відступила. Його пальці обережно торкнулися її щоки.
Тиша стала гучнішою за будь-які слова.
— Скажи мені зупинитися, — прошепотів він.
Ліана дивилася йому в очі. Секунда. Друга.
— …
Вона не сказала.
Максим нахилився і поцілував її — цього разу не різко і не несподівано. Це був поцілунок, у якому змішалися весь їхній конфлікт, образа, притягування і напруга останніх днів.
Ліана відповіла. Вперше без страху.
Їхні руки обережно, але впевнено притягнули одне одного ближче. Нічого зайвого. Лише тепло, дихання і серця, що билися занадто швидко.
Коли вони відірвалися одне від одного, між ними вже не було гри.
— Це небезпечно, — тихо сказала вона.
— Я знаю, — відповів він. — Але іноді небезпечні речі — найсправжніші.
І в цю мить вони обоє зрозуміли: назад дороги вже немає.