Розділ 32

Я розплющила очі. У роті була пов’язка, що не давала говорити. Слина заповнила рот і просочила тканину.

— Ммм… — я безпорадно заворушилася.

Я знаходилася в якомусь підвальному приміщенні. Тут було темно, сиро й пахло цвіллю. Я досі в королівстві? У палаці? Що вона збирається зі мною зробити?

Мірна стояла неподалік і крізь тьмяне світло, що йшло від неї я бачила, що вона щось змішувала — якусь дивну рідину.

— Помовч, — вона різко обернулася, замахнулася й ударила мене.

По палаючій щоці скотилася сльоза. Було боляче. Чорт, як же боляче.

— Думаєш, я повірю цим сльозам? — Мірна скривилася. — Я знаю тебе, Ейво. Ти жалюгідна стерва. Не уявляю, як ти дожила до цього дня. Можливо, навчилася підлещуватися… а можливо, просто спала з Девіаном. Але я не дозволю тобі стати нашою королевою.

— Ммм… — я намагалася щось сказати.

Мірна різко стягнула з мене пов’язку.

— Останні слова? — вона підняла келих із чимось різко смердючим.

Я спробувала скористатися магією — але нічого. Вона ніби зникла. Наче разом із зв’язаними руками з мене вирвали й силу.

— Що ти хочеш зі мною зробити? — хриплим голосом промовила я.

— Досі не зрозуміла? — Мірна засміялася. — Вбити тебе. Ти не станеш королевою. Бо тоді корона буде приречена.

— Це ти так придумала? — уїдливо відповіла я, хоча голос зрадницьки тремтів. І одразу ж пошкодувала. Ще один ляпас обпік щоку так, що в голові задзвеніло.

Я стиснула зуби.

Дихай, просто дихай, Єво. Ти жива, а це головне. 

— Я сподівалася, що король Девіан буде розумнішим і не вибере тебе, — Мірна скривила губи. — Він наче осліп. Я хотіла розповісти йому правду, але потім зрозуміла… якщо він думає не головою, а тим місцем, яке ти так добре задовольняєш, сумніваюся, що він би мене почув.

— Про що ти?.. — прошепотіла я.

Очі сльозилися, світ розпливався, але я часто кліпала, змушуючи себе бачити чітко. Паніка підступала, стискала горло, але я вперто ковтала її назад.

— Те, що ти нічого не пам’ятаєш, не означає, що ти змінилася, — фиркнула вона. — Але нічого. Я нагадаю. Може, хоч тоді в тобі прокинеться щось схоже на совість.

Я ковтнула, відчуваючи, як пересихає в горлі. Треба тягнути час. Думай. Вихід має бути. Має!

— Коли ти випала з вікна — це не було випадковістю, — почала Мірна, насолоджуючись кожним словом. — Це був твій план. Позбутися Арії. Вона була головною фавориткою Девіана. Стояла в тебе на шляху. Саме її хотіла бачити Ембрія.

Моє серце забилося швидше. Ні. Ні, це не може бути правдою. Але я не знала Ейву. 

— Ти навіть знайшла артефакт пригнічення сили. До речі… відчуваєш його на собі? Знову?

Відчувала. І дуже добре. Порожнеча всередині лякала більше, ніж її слова.

— Я… хотіла її вбити?.. — тихо запитала я, опускаючи погляд, ніби це могло сховати страх. А насправді, щоб виграти ще кілька секунд життя.

— О, ти хотіла зробити все красиво, — Мірна нахилилася ближче. — Спочатку позбавити її сили, а потім — прибрати. Вона може керувати вітром, а тобі це було невигідно. Ти пробралася в її покої, використовуючи таємні карти, які так старанно вивчала… хоча б це в твоїх мізках помістилося. 

Я стиснула пальці в кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в шкіру. Біль допомагав не розсипатися.

— І все мало пройти ідеально, — продовжила вона. — Арія повертається з побачення… ти штовхаєш її… падіння… нещасний випадок. Або самогубство. Саме так би й написали.

— Це нелогічно, — перебила я, змушуючи голос звучати рівніше, ніж відчувала. — Артефакт би знайшли. Почалося б розслідування.

— Ти і про це подумала, — Мірна раптом схопила мене за щелепу, стискаючи так, що я скривилася. Вона піднесла до мого обличчя пляшку з отрутою — різкий запах ударив у ніс. — Я мала забрати артефакт, поки ти поверталася до своєї кімнати.

Дихання збилося. Я на секунду заплющила очі.

Зберися! — наказала собі. 

Тепер усе складалося в чітку картину. Ейва була в кімнаті Арії. Саме в той час Мірна йшла вниз. І тоді її бачила Роса. І Мірна сказала їй, що йде до саду. 

Алібі.

Вона створила мені алібі.

— Для чого ти мені допомагала? — я пішла на ризик.

Мірна скривилася, ніби я влучила в болюче місце.

— Ти мене залякала, — холодно відповіла вона. — Сказала, що розповіси мій секрет. Що ж…

Вона злегка похитувала пляшечку з отрутою, наче це був келих вина. Насолоджувалася моментом.

Вона майстер отрут, — зрозуміла я. І зараз це відчувалося в кожному її русі. Моє серце калатало так сильно, що здавалося — вона це чує.

— Ти когось уже отруїла? — знову ризикнула я.

— Ти будеш першою, — її усмішка стала хижою. — Я лише створила еліксир прив’язки.

Вона пишалася цим. Це було видно. Очі блищали, голос ледь не тремтів від задоволення. Їй потрібно було, щоб хтось це визнав.

І я зрозуміла.

Ейва дізналася, що вона зробила чи хоче зробити. Почала шантажувати. А Мірна погодилася… бо не мала вибору.

І неважко здогадатися, для кого призначався той еліксир. Для Девіана. 

— Але як я впала? — швидко перевела тему я, змушуючи себе звучати зацікавлено, а не налякано. — Якщо все йшло за планом?

— Не здогадуєшся? — вона зневажливо пирхнула. — Ти ще дурніша, ніж була до падіння.

Добре. Говори. Ще трохи.

Думки хаотично носилися в голові, але я змусила себе зібрати їх докупи. Не панікуй. Аналізуй.

Мірна має карту таємних ходів, яку забрала в Ванди. Вона скористалася ними. Алібі… але не для мене. Для себе. Сказала при Росі, що йде на прогулянку — і зникла в проходах. Потрапила до кімнати Арії.

А потім… моє падіння. Вона вирішила не піддаватися шантажу. Вона вирішила знищити ту, хто знав її секрет.

— Ти вбила Ейву, — тихо сказала я, піднімаючи на неї погляд.

І саме тіло Ейви знайшла Кайя. Тепер усе стало на свої місця.

— Про себе в третій особі? — Мірна розсміялася.

А потім раптово замовкла. Її обличчя змінилося. Усмішка зникла, ніби її ніколи й не було. Залишилася лише темрява. Тепер переді мною стояла не розгублена дівчина, яка зʼявилася в моїх покоях. Переді мною стояла та, хто вже все вирішила. І не залишить мене живою.