Розділ 30

Ми йшли втрьох садом. Три леді. Три наречені короля Девіана. В нього був знову якийсь план, тому й віддав наказ нам трьом вийти в сад.

І звісно коло нас кружляли камери. Софіти, як вони називають. Та я їх вже не помічала. 

Легкий вітер торкався шкіри, але його було замало. Хотілося більше прохолоди. Я раптом зловила себе на тому, як сильно сумую за зимою. А особливо — за королем, який мешкає в крижаному королівстві Азурет.

Сьогоднішній ранок був чарівним. Ми з Еріданом лежали в обіймах і обговорювали наш план. Він розповідав, чому вони з Девіаном стали друзями. Виявилося, що знайомі ще з дитинства. Потім разом навчалися в академії королівства Георос — стихії землі. Попри різні характери, вони змогли порозумітися… але зараз стоять на роздоріжжі.

Хоч Ерідан і намагався всіляко оминати тему про Девіана і його плани. Та він сказав одну річ:

— Якщо він посміє глянути на моє, я оголошу війну, Єво. Жорстоку, криваву війну. І я не сумніваюся у своїх силах. Поки Девіан плів інтриги й викрадав наречених з інших світів, я проводив досліди і досліджував не лише світи, а й виробляв зброю. Тож йому варто боятися, якщо він хоча б подумає про моє. І я зараз не про території.

Тобто думка в нього така була давно. Але тепер він чітко дав зрозуміти, що зробить. І це водночас лякало… і збуджувало.

Я навіть хотіла повторити ще раз, те, що ми робили вночі, але в двері постукали і перебили нас вранці. 

Кайя.

— Ейво… сьогодні зранку… У тебе ж був чоловік, так? — ніби нізвідки з’явилася біля мене подруга. Ми так і не поговорили зранку. Бо вона побачивши мене і мою кімнату, різко розвернулася з полумʼяними щоками. 

Я кивнула.

Вона помітила розкиданий одяг, коли я трохи прочинила двері. І одяг був чоловічий. Неважко скласти два плюс два. Хоч самого Ерідана вона не бачила.

— У тебе є всі шанси стати королевою, — тихо сказала вона, коли ми оминули якесь дерево, схоже на сакуру. — Король явно прихильний до тебе. Це бачу я, і бачать усі. Тебе ж перевірятимуть перед одруженням… і якщо дізнаються, що ти не…

Я хмикнула, перебиваючи її.

— Чи це був Девіан? — її голос став таким тихим, що я ледве розчула.

Від її припущення, я аж закашлялась. Це був король — але не той, про якого вона думає.

Навколо нас почали кружляти софіти. Дуже близько. Кайя швидко змінила вираз обличчя й перевела тему. У ту ж мить до нас приєдналася Лана. Вона втиснулася між нами і, чомусь, взяла мене під лікоть.

— Який чудовий сьогодні день, — солодко промовила Лана, не зводячи очей із камер. — Просто ідеальний для прогулянок і… нових початків.

Її пальці трохи сильніше стиснули мою руку. Усмішка залишалася бездоганною, але в очах промайнуло щось холодне.

— Особливо коли знаєш, що за тобою ніхто не полює, правда? —  теж усміхнулася їй.

На секунду повітря ніби застигло.

Кайя різко повернула голову в мій бік. Лана ж навіть не одразу відреагувала, тільки ледь помітно напружилася.

— Не зовсім розумію, про що ви, леді Ейво, — так само м’яко відповіла вона, але її голос став трохи нижчим.

Я відчула на собі невидимі погляди крізь софіти. Сьогодні пряма трансляція. Це будуть бачити усі. Саме те, що потрібно.

Девіану це не сподобається. Ідеально. Я більше не збиралася грати за його правилами. Це був наш план. Мій і Ерідана.

— Дивно, — я злегка нахилила голову, уважно вдивляючись у Лану. — Бо мені здається, що хтось дуже старанно намагається позбутися мене.

Кайя нервово ковтнула.

— Леді Ейво… — почала вона тихо.

Я її проігнорувала.

— І цей «хтось» зараз стоїть поруч зі мною, — додала я вже голосніше.

Лана тихо засміялася. Надто тихо.

— Сонце так яскраво світить, можливо варто одягати капелюха, — відповіла вона, ідеально тримаючи тон. — А то всілякі дурниці бачаться, коли перегріваєшся.

— Можливо, — я зробила крок ближче. — А можливо… я просто знаю більше, ніж вам хотілося б, леді Лано.

Тепер вона подивилася мені прямо в очі.

І в її погляді вже не було солодкості.

— Обережніше з такими словами, — тихо сказала вона.

Я усміхнулася ширше.

— Я знаю, що ти зробила, — чітко промовила я. — І знаю, що ти хочеш мене вбити.

Кайя різко втягнула повітря.

— Ейво, ти… ви що…

— Це абсурд, — перебила Лана, але її голос уже не був таким впевненим. — Ти переходиш межу.

О, вона кинула формальності. Чудово.

Я нахилилася ближче, майже пошепки — але так, щоб камери точно зчитали рух губ:

— Аліра вже зловили.

І от тоді це сталося. Маска злетіла. Лише на мить, але цього було достатньо. Очі Лани розширилися. Обличчя різко змінилося, ніби вона втратила контроль.

Я не знала напевно. Це був блеф. Але Ерідан сказав, що вийшов на його слід. І цього вистачило.

Раптово здійнявся вітер. Стихія Лани почала діяти. 

Гілки зашурхотіли, волосся розметалося, а софіти один за одним почали зриватися з місця, відлітаючи кудись у бік, ніби їх відштовхувала невидима сила. Сила повітря, стихія Лани.

Кайя скрикнула і схопилася за мене.

— Що відбувається?..

Але я вже не дивилася на неї.

Лана.

Вона більше не намагалася грати. Різко розвернулася — і побігла.

Я не думала, а почала її наздоганяти. 

Гілки чіплялися за сукню, під ногами хрумтів гравій, але я не зупинилася. Не дарма ж я бігала, поки вони приймали там дивних бобів для схуднення.

Але я дала їй трохи фори.

Лана швидко звернула вбік, до старої частини саду. Камʼяна стіна, яка повністю заросла плющем. Здавалося там немає проходу, але Лана, наче розчинилися.

Я пришвидшилася. І побачила маленький прохід, який вже закривався, заростав плющем. 

Дідько, не встигну!

Не потрібно було настільки відставати.

Та все ж я в останню секунду влетіла, поки плющ остаточно не закрився. Лише край сукні відрізав.

Якби я знала, що цей плющ таке робить, то нізащо б сюди не полізла. 

Приміщення було темне, прохолодне. Схоже на покинуту оранжерею або старий павільйон. Але все обросло плющем. Лише трохи пробивалося світло крізь маленькі гілки.