Розділ 27.2

— Я прийшла до неї, а вона тут топиться, — Роса стряхнула воду з рук. — Ну скажіть, що це за леді така? То з вікна стрибає, то топиться. Тобі життя не дороге?

Я відкашлялась і просто втупилась у неї. По-перше, якого біса вона тут? По-друге, вона що — врятувала мене? По-третє… я гола. Чорт.

— Роса? — я намагалася прикрити руками все, що їй не варто було бачити.

— Леді Роса, — підтвердила вона. — В очах мило, що не впізнаєш?

Роса. Сестра Ерідана. У моїй ванній кімнаті.

Вона взяла мій рушник і кинула мені. Він ледь не впав у воду, я була надто ошелешена, щоб швидко зреагувати, але все ж зловила його в останню секунду.

Вона відвернулася, і я бачила лише її ідеальну зачіску — навіть ззаду вона виглядала бездоганно.

— Що ти тут робиш? — запитала я, обмотуючись рушником.

— Рятую тебе. І через твоє невігластво навіть «дякую» не чую, — вона фиркнула.

Рятує… від чого? Я ж просто заснула у ванній. Хоча ні, це точно був не сон. Все було надто реалістичним. І Ерідан… це був точно він. І, судячи з усього, це було минуле. Єдиний шанс дізнатися, що це було, — запитати в нього напряму.

— Я, звісно, могла б почекати ще кілька хвилин, поки ти там пускаєш останні бульки, — Роса засміялася, аж плечі затремтіли. — Але Ерідан мені цього не пробачив би.

— Ерідан змусив тебе стежити за мною? — я пройшла повз неї, заходячи до кімнати, і мимохіть озирнулася.

Багіра, схоже, зникла, щойно зайшла Роса. Сподіваюся, з нею все гаразд.

Роса пішла за мною.

— Не знаю, що він у тобі знайшов, але він хвилюється за тебе, — вона сказала це так, ніби виплюнула отруту. — Ти ж Ейва: не надто розумна, хоч і з гарним личком.

Чомусь стало образливо за Ейву. Хоча я її навіть не знаю.

— Та впевнена, він хоче мене лише на одну ніч, — саркастично знизала я плечима.

— У нього для однієї ночі є й більш достойні кандидатки, — вона спробувала вколоти мене. І їй це вдалося.

Я міцно зціпила зуби, намагаючись не думати про це.

Роса дивилася на мене довше, ніж потрібно. Наче зважувала. Наче щось вирішувала.

— Ерідан сліпий, — нарешті сказала вона тихо. — Він просто не бачить, яка ти насправді.

Я ледь підняла брову.

— На відміну від тебе?

— Так, — без вагань відповіла Роса.

Я схилила голову набік, уважно вдивляючись у неї.

— Ерідан нічого тобі не розповів, так?

Вона скривилася.

— А що мені розповідати? Він закоханий дурень. Бачить те, що хоче. 

Закоханий.

Слово відгукнулося десь глибоко всередині теплом. Дуже непроханим теплом. Ми так і не вирішили нічого з нами… і чи є ці «ми». 

Я швидко відвела погляд, ніби це могло приховати реакцію.

— Він сказав мені намагатися бути добрішою до тебе, — продовжила Роса вже сухіше. — І, здається, я настільки добра, що аж врятувала тебе.

Я тихо хмикнула.

— Дякую.

— Сподіваюся, це щиро, — кинула вона, а тоді майже пошепки додала: — Втрата пам’яті пішла тобі на користь. Іноді біда приносить… кращі зміни.

Доля правди в цьому була.

Але біда також приносить смерть.

І не одну.

Тієї ночі. Ейва…і я.

Я стиснула пальці на рушнику сильніше.

Роса знала Ейву. Знала її найгіршу сторону. Кидала слова, ніби отруту.

Я памʼятала, що вона говорила. Мірна в коридорі. Роса бачила її… бачила, як вона говорить зі мною. І водночас — я вже в кімнаті Арії. Як це можливо? Дві Ейви? Чи… Я ковтнула повітря. Чи все було інакше, ніж здається?

Якщо це правда… то що саме Ейва зробила, чи хотіла зробити тієї ночі?

І чому тоді вона опинилася під вікном? Мене різко пройняв холод.

Я різко відірвалася від думок, коли Роса знову заговорила. Але я зовсім не чула її слів.

— Знаєш… — тихо промовила я. — Можливо, ти маєш рацію.

Роса примружилась.

— У чому саме?

Я трохи знизала плечима, ніби це не мало значення.

— У тому, що я вже не та Ейва.

І це була єдина правда, в якій я була впевнена. Тиша впала різко. І цього разу вона була іншою.

Роса не відповіла одразу.

Її погляд ковзнув по мені — уважно, майже хижо. Наче вона намагалася знайти щось знайоме… і не знаходила.

— Цікаво, — нарешті протягнула вона.

— Росо, — я не хотіла, щоб вона зараз почала розпитувати. Хоча знала колись вона здогадається, а можливо я сама їй розповім. — Ти справді кохаєш Девіана?

Вона сказала це, тоді в тій печері. Сказала, що вона може бути його королевою. Але чи правда це?

Бо від цього буде багато залежати. Я ненавиджу Девіана. Він хитрий, маніпулятивний і він досі не сказав хто та леді, яка хотіла мене вбити. Але я вже знаю хто вона. Ні, я не використала силу Багіри. Я попросила намалювати, бо Багіра бачила її і знає, як вона виглядає. Хоч і вийшло не надто гарно, але за кольором волосся одразу впізнала.

Роса мовчала, дивлячись чи варто мені говорити.

— Я не хочу бути зручною, — тихо сказала вона, і в голосі прозвучав втомлений смуток. — Кохання рідко буває таким, яким ми його вигадуємо. Коли воно взаємне — за нього варто триматися, навіть якщо важко. Але якщо ні… іноді найсміливіше — це відпустити, поки серце ще вміє зцілюватися. І знаєш… почуття не мають бути виправданням для сліпоти. Бо там, де доводиться заплющувати очі на біль, кохання вже починає втрачати себе.

Без прямої відповіді, вона розвернулася і попрямувала до дверей. Але ця відповідь мені підійшла. Вона була щирою, вона була такою, що торкнулася б серця кожної людини, кожної жінки, яка терпить… і вони торкнулися мене, дали зрозуміти, що моє минуле життя не має вплутуватись в теперішнє.

Роса вже взялася за ручку дверей, але ніби щось згадала й зупинилася.

— До речі, — кинула вона через плече. — Я прийшла нагадати, що тобі час готуватися.

Я насупилась.

— До чого?

Вона повільно обернулася, і в її очах майнула тінь насмішки.

— До побачення з нашим Королем Девіаном.

Мене перекосило.

— Ось це і є його випробування? — я ледь не виплюнула ці слова.