Розділ 27.1

Пройшло два дні. Я досі не могла вибратися з королівства Ембрії. Але я оселилася в своїй старій кімнаті. Мені так було спокійніше.

Та й Багірі тут подобалося.

Я досі не могла повірити, що вона поруч. Жива і здорова.

Вчора вона кружляла навколо дзеркала, як дитина, що вперше побачила диво. Її рухи були легкими, майже невагомими, а в очах той знайомий вогник, за яким я так сумувала. Я ловила кожен її рух, боячись навіть кліпнути, ніби вона могла зникнути, якщо я відведу погляд.

— Ти справді тут… — прошепотіла я тоді, торкаючись її обережно, майже невпевнено.

Тепло. Вона була теплою і дуже мʼякою.

І в той момент щось всередині мене нарешті відпустило. Напруга, страх, самотність — усе розсипалося, коли я притиснулася до її синьої шерсті. Хотілося сміятися і плакати водночас.

Вона все хотіла спробувати свою силу, але я переконала її зачекати. Хоч це й було важко — для нас обох.

І також Багіра завела друга, хоча радше подругу. І ця ідея мені не сподобалася. Того пса здорового, який налякав мене, коли я бігала навколо замку. Молі, здається. 

Що ж стосується Ерідана…

Тут все не однозначно. Він відкрився. Відкрив частинку себе. Сказав, що Ден — його справжнє імʼя. Але відколи його батьків вбили, він змінив імʼя на Ерідан. Тому Багіра не змогла його знайти.

Бо Дена більше не існує.

Щось тепле гріло всередині. Я одна з небагатьох, хто знав про це. Можливо, й Девіан не знає.

Та Ерідан більше не зʼявлявся. Він лише сказав, щоб я почекала трохи, поки він знайде спосіб звільнити мене з рук Девіана. І в разі чого зверталася до Роси.

Ага, вже. Розбіглася. Так мені й треба та Роса.

Я розслаблялася у ванній. Сьогодні мало бути випробування.

Чергове. Але і на нього хотілося плюнути. 

— Багіро, хочеш я сьогодні вкраду нам трохи червоної риби? — запитала я.

Лисичка з’явилася миттєво, ніби тільки й чекала цього. Вона тихо, але радісно двічі постукала лапкою по краю ванни, а її очі засяяли тим знайомим пустотливим вогником.

Я усміхнулася ширше.

— І ще ті смачні шоколадні тістечка, — додала я, тихо хихотнувши.

Поруч із нею все ставало простішим. Наче світ на мить переставав тиснути, а всі проблеми відступали кудись далеко. Я відчувала це тепло майже фізично. Хоч і розуміла, що це її сила… що вона впливає на мене.

— Девіан не збідніє.

Я повільно занурилася у воду, дозволяючи теплу огорнути тіло та волосся, розслабити напружені м’язи. Вода ковзала по шкірі, заспокоювала, заколисувала.

Я заплющила очі.

І саме в цю мить…

Холод.

Він вдарив так, що перехопило подих. Наче хтось вирвав тепло разом із повітрям із моїх легень.

Я сіпнулася.

Вода більше не була водою, вона стала крижаною пасткою, що стискала мене з усіх боків. Я намагалася вдихнути, але не могла.

— Багіра… — голос зірвався, ледь чутний навіть для мене самої.

Я різко розплющила очі.

Темрява.

Нічого.

Жодного світла. Жодного тепла. Паніка накрила хвилею. Я почала вириватися, але тіло ніби перестало мене слухатися.

І раптом різкий ривок, наче чиясь невидима рука схопила мене і витягнула нагору. Я задихнулася, різко вдихнувши повітря.

Світ змінився.

Я стояла… чи, можливо, просто існувала… в якомусь розкішному ресторані. Світло було теплим, золотистим, але від нього не ставало спокійніше. Люди навколо сміялися. Розмовляли. Рухалися в танці.

Усі в масках.

Жодного обличчя.

Я опустила погляд, намагаючись побачити себе. Нічого. Мене не було. Лише голос.

— Що… відбувається?.. — прошепотіла я, але звук розчинився в повітрі, ніби його тут не існувало.

Ніхто не почув. Ніхто навіть не озирнувся. І від цього стало ще холодніше, ніж у тій воді.

— Ти скоро станеш королем, — промовив голос. Дивний голос, який я не чула раніше.

— Для чого мені це? — відповів інший, знайомий. Ерідан. Це був він.

І в ту ж мить щось змінилося. Я більше не просто слухала, а відчула його.

Наче щось прорвалося крізь мене — чужі емоції, важкі, глибокі, стримані роками. Втома. Гіркота. І вперта, майже болюча потреба залишитися вільним.

— Я зробив себе сам, — продовжив він. — Відкрив заклади, де люди можуть бути самими собою, не прикидаючись.

І я відчула гордість.

Заклад навколо був дуже схожим на той бал-маскарад, де я була. Розкішні сукні, витончені столики, сміх, що лунав звідусіль. Люди виглядали щасливими.

Але тепер я відчувала більше.

Фальш під масками. І як це його дратує.

— Але ховаючись за масками, — знову озвався голос. — Ти Ерідан Марум, уроджений як Ден Генсон. Я знаю про тебе все. Знаю, чому ти відкрив такі заклади у чотирьох королівствах, щоб люди змогли бути вільними. Не такими, як ти. Бо ти маєш секрети. А люди з секретами не вільні.

Хвиля напруги прокотилася крізь мене. Його напруги. І ще… страх. Ледь відчутний, глибокий схований, але справжнїй.

Я відчула, як моє серце починає битися сильніше. Це марення і воно точно з минуло, бо Ерідан вже Король. І воно мені не подобалося.

Але… це було надто реальним.

І цей голос… він говорить зі мною? Чи з Еріданом? Чи я просто застрягла в ньому?

І це місце…

Невже це справді його? Його світ? Його заклади. Тоді… зрозуміло, як він впізнав мене. Він володів тим закладом, де проходив бал-маскарад. Знов кожен куточок.

— Я не хочу бути королем, — промовив він твердо.

І ця твердість відгукнулася в мені, як удар. Впертість. Рішення. Бажання втекти від того, що його переслідує.

— В тебе немає вибору.

Ерідан зітхнув.

Я не бачила його, але відчула це так чітко, ніби стояла поруч.

— Якщо не станеш королем, то ніколи не зустрінеш кохання.

На мить щось здригнулося всередині нього. Ледь помітно. Але я це відчула.

— Це мене має якось переконати?

Його голос був холодним, ле під цією холодністю було щось ще.

— Твоя доля і доля твоєї обраниці повʼязана з королівствами, — продовжив голос. — Ти станеш для неї або найгіршим розчаруванням, або зробиш її вільною та щасливою.