Розділ 26.1

Що, в біса, відбувається? Як Девіан міг вигнати Арію? Вона ж ідеальна — розумна, мудра, вродлива. І, головне, герцогиня. А це означає, що вона має найсильніший титул серед нас усіх. І в неї точно є люди, які її підтримали. То як, чорт забирай, рахували ці голоси? Чи їх взагалі рахували?

У голові це не вкладалося. Є лише одне пояснення: Девіана підмінили. Так, це не він. Або ж я просто ніколи його не знала.

Після оголошення про те, що Арія вибула, я вирішила не гаяти часу.

Охоронці вже знали, що я не мешкаю в крилі разом з іншими леді, тож швидко провели мене до крила Девіана. Звісно, я могла дістатися туди й сама — таємними ходами, якими користувалася Ванда. Але карти в мене не було. За її словами, вона віддала її нам із Мірною. Та в моїй кімнаті її точно не було.

Я швидко мчала коридором до кабінету Девіана. Чомусь була впевнена, що він саме там.

— Що, в ім’я Гідріона, ти задумав? — почула знайомий голос і завмерла біля дверей.

Це був Ерідан. Чорт… Що він тут робить? Моє серце болісно стиснулося від звуку його голосу. Хотілося побачити його. Нехай навіть злий, нехай роздратований, але побачити. Хоча б для того, щоб спитати, що означали його останні слова. Про місце, яке стане домом. Ми не договорили. Ми обоє були злі. Та невже це кінець?

Я не встигла додумати, бо почула далі:

— Єва дізнається про це, Девіане, — продовжив він. — Їй це не сподобається.

— Ти драматизуєш. Ніхто не помер. А я заради королівства зроблю все.

— Ну звісно, — хмикнув Король Азурета, і в його голосі звучало роздратування.

Я не стала гадати, про що вони говорять, і різко відчинила двері.

Девіан сидів в своєму кріслі, а Ерідан стояв біля його столу. Його широкі плечі були напружені, а руки стискалися в кулаки, наче він злився.

— Це вже стає традицією, — Король Ембрії спершу завмер, а потім примружився. — Заходити до мого кабінету без стуку. І підслуховувати…

Я його майже не чула. Лише дивилася в сині очі, які повернулися до мене. На мить побачила, що вираз обличчя Ерідана помʼякшав і пам’ять підкинула той поцілунок. О боги, Пірон, Гідріон і всі інші… Як же я хочу з ним поговорити. Нормально. Без усього цього.

— Вітаю, — коротко кинув Ерідан і відвернувся. Його тон контрастував з ледь помітною мʼякістю, що зʼявилася. А можливо я бачила лише те, що хотіла?

Щось гостре кольнуло в серці.

Схоже, боги сьогодні не на моєму боці.

— Про що я маю дізнатися? — нарешті змогла вимовити я, змушуючи себе зосередитися. — І чому пішла Арія? Невже набрала найменшу кількість голосів?

— Леді Арія володіла інформацією, яку мала б розповісти своєму королю, — без звичних загадок відповів Девіан. — Але вирішила промовчати. Приховала те, що могло зашкодити короні. У моєму королівстві це неприйнятно. Таку королеву я не хочу бачити поруч.

Це звучало логічно. Не можна довіряти тій, хто приховує правду.

Мій мозок намагався вчепитися за слова Девіана, але я вперто ловила бодай тінь погляду Ерідана. І водночас відчувала, що через нього втрачаю щось важливе. Наче не можу зосередитися на тому, що справді має значення.

— То чому підрахунок голосів тривав так довго? — запитала я. — Це ж була лише вистава?

— Не зовсім, — він знизав плечима. — Команда справді рахувала. Якщо тобі цікаво — ти на третьому місці. І це мене здивувало. Такі різкі рішення не завжди…

— Час змінюватися, Девіане, — перебив Ерідан, навіть не глянувши в мій бік.

— Арія була на п’ятому?

— Я цього не казав, — широко усміхнувся Девіан.

Отже, голоси все ж підтасували.

У кабінеті повисла напруга. Наче все сказано прямо, але зрозуміти нічого неможливо. І Ерідан… він якийсь інший. Якийсь холодний, як в нашу першу зустріч. Хоча й тоді більше цікавості було в його очах.

І взагалі… що він тут робить?

Підкралася думка, що через мене. Можливо, він досі тримає свою обіцянку й допомагає, попри нашу сварку.

І мені раптом перестали подобатися ці ігри.

— Чорт, Девіане, що відбувається? — запитала я. — Що саме мені має не сподобатися? І яку інформацію приховала Арія?

Король Ембрії відповів не одразу. Його погляд був прикутий до Ерідана.

— Не залишиш нас наодинці? — звернувся він до нього.

— В жодному разі, — відповів Ерідан крижаним тоном, від якого по спині пробіг холод.

Девіан лише важко видихнув.

Моє передчуття не підвело. Ерідан був тут не просто так. І справа точно не в підрахунку голосів. Я відчувала це десь глибоко, на рівні інстинктів.

— Арія знає, хто на тебе полює, — нарешті сказав Девіан.

Я подивилася на нього з підозрою. Арія попереджала мене. Я здогадувалася, що вона знає більше, ніж повинна.

Але як про це дізнався Девіан?

Подивився ефір? Зробив висновки з її слів, які вона прошепотіла лише до мене? Ні. Тут було щось інше. Щось глибше. І щось тривожне.

— Звідки ти це знаєш?

Він мовчав.

Ерідан розвернувся до мене. Його погляд нарешті зустрівся з моїм — прямий, важкий. Але зараз мені були потрібні відповіді, не він.

— Девіане, звідки ти це дізнався? — повторила я, жорсткіше.

— Тебе більше цікавить, звідки я це знаю, ніж те, хто на тебе полює? — він ухилився.

— Звідки? — я не піддалася. Підійшла ближче і вперлася долонями в стіл. Усередині все стискалося від відчуття, що він перейшов межу.

Я це знала.

Ерідан стояв осторонь, з нахмуреними бровами, спостерігаючи.

— Я використав єдине джерело, яке знає, що тут сталося, — він навіть не намагався пом’якшити слова. — Я — Король. І не звітую за свої рішення. Королівство буде врятоване. Якою б не була ціна.

— Яке джерело? — Я сказала це швидше, ніж встигла подумати. І одразу ж пошкодувала.

Усередині щось різко стиснулося. Ніби я сама підштовхнула відповідь, яку відчайдушно не хотіла чути.

Я вже знала. Ні. Не хотіла знати.

Тиша впала між нами трьома. Вона тягнулася, розтягувала секунди, змушуючи серце битися все швидше.

І тоді, з боку, пролунало слово, від якого світ хитнувся: