Розділ 25.2

Минула година, але здавалося, що ціла вічність. Софіти й досі яскраво світили, невідривно стежачи за нами. Нас не випускали звідси. На це прозоро натякала охорона, що з’явилася біля вхідних дверей одразу після останніх слів Агати. Усе це транслювалося на очах у сотень глядачів.

І це лише більше підштовхувало до думки, що Девіан щось замислив. Можливо, він і справді таким чином намагається нас уберегти… але Девіан — той, хто передусім думає про себе. Не варто забувати, що саме за його наказом мене вбили у попередньому житті.

Усі дівчата були в такому ж шоці, як і я. Ніхто не розумів, що задумав Девіан.

Нам принесли закуски й напої. Хоча мені дуже хотілося зробити ковток, я залишалася стояти на місці. Щось усередині наполегливо кричало: це не просто так. Девіан зник не просто так.

І що робити далі?

Леді трохи ожили після перекусу. Почали говорити про цілком буденні речі — про королівство, про те, як їм тут подобається. Звісно, під камерами вони не могли дозволити собі нічого справді відвертого. Лише Роса була більш відокремленою від інших, наче хижак, який спостерігав за жертвами, роздивлялася нас. 

Агата час від часу підходила, беручи короткі інтерв’ю. Коли вона наблизилася до мене, я лише недбало махнула рукою.

Мені було не до неї. Серце тривожно билося, ніби відчуваючи щось недобре.

— Дуже сміливо, — Арія підійшла до мене з келихом ігристого. — Ви обидві виголосили блискучі промови.

Вона кинула погляд убік. Там стояла Кайя. Вона була мовчазна протягом усієї цієї години і за це я їй вдячна. 

— Дякую, — Кайя ледь усміхнулася.

— Мушу зізнатися, ти змінилася, — Арія перевела погляд на мене. — Ти вже не та Ейва, що… — вона обірвала себе, помітивши софіти, що кружляли довкола.

Але я й так її зрозуміла.

— …що була до того прикрого інциденту? — обережно підхопила я, завуальовано згадавши про своє падіння з вікна її кімнати.

Чорт. Як я могла навіть не підозрювати Арію? Мірна ж прямо кричала, що це вона скинула мене з вікна. І, якщо це правда…

Я примружилася, вдивляючись у неї. Це цілком могла бути вона. Але деякі її вчинки не вкладалися в цю картину. То вона підтримувала мене — як тоді зі штанами, то стримувала Лану. І жодного разу не дивилася з презирством. Навпаки — в її очах я ловила щось схоже на зацікавлення.

— Леді Аріє, — Лана миттєво опинилася поруч. — Я хотіла б обговорити з вами невідворотність правосуддя.

Арія легко торкнулася моєї руки. Її погляд на мить потемнів, ставши тривожним. Вона нахилилася ближче до мого вуха.

— Хай між нами ніколи не було злагоди, та запам’ятай: я не бажаю тобі лиха, — тихо, але твердо мовила вона. — Будь обачною, Ейво.

Вона відсторонилася так само швидко, як і нахилилася, — і в ту ж мить на її обличчі з’явилася холодна, бездоганна маска спокою. Арія повернулася до Лани, ніби нічого не сталося.

— Що це було? — ошелешено прошепотіла Кайя, переводячи погляд то на мене, то на Арію з Ланою, які вже вели свою розмову. — Що вона тобі сказала?

Софіти все ще були прикуті до нас. Моє серце калатало десь у п’ятах.

Я й сама не знала, що це було. Але одне було очевидно: Арія щось знає. І прямо запитати я не можу. Не тут. Не зараз. Не в цьому чортовому місці, де по той бік екранів на нас витріщаються піддані королівства.

Усе має залишитися в таємниці. Люди не повинні дізнатися, хто я така… і чому на мене полюють.

— Побажала мені успіху, — я глянула Кайї просто в очі, даючи зрозуміти: я брешу.

Минуло ще кілька годин. Моє тіло вже відмовлялося триматися на ногах. Вони нили від напруги, спина дерев’яніла. Але здавалося: варто лише сісти і щось станеться. Ніби хтось скористається цією миттю.

Хоча це було абсурдно. Навколо софіти, ведуча, її команда. Ніхто не наважиться на таке на очах у тисяч… чи вже мільйонів глядачів.

Я сперлася на спинку стільця, де сиділа Кайя, і лише коли трохи заспокоїла себе — повільно сіла.

Леді вже давно розмістилися за столиками. Вони трималися гідно, але розмови стихли. Час від часу хтось щось казав — тихо, стримано, ніби боячись сказати зайве під прицілом камер.

Я втратила лік часу. Чотири години минуло… чи вже п’ять? Скільки ще потрібно часу, щоб підрахувати голоси? Чи їх взагалі не рахували?

Цікаво, піддані короля справді дивляться на нас увесь цей час? Чи камери інколи вимикають?

На цій думці двері раптово відчинилися.

Ми всі водночас напружилися, вдивляючись у знайомий силует.

Яскраво-зелені очі Девіана здавалися трохи втомленими, але це легко губилося за його звично бездоганною зовнішністю. Він виглядав так само чарівно, як і в день нашого знайомства.

Тільки тепер це не справляло на мене жодного враження. Навпаки — поруч із ним з’являлося лише глухе роздратування.

Девіан увійшов і, навіть не глянувши в наш бік, усміхнувся камерам. Наче нас тут не існувало.

Він виголосив бездоганну промову, чітко й переконливо окреслюючи сильні сторони реформ кожної з нас. Його голос звучав упевнено й владно, так, що йому хотілося вірити.

— Проте, — зробив він невелику паузу, — серед усіх пропозицій була одна, що викликала особливий відгук… не лише в мене, а й у всього королівства.

Моє серце на мить завмерло.

— Леді Кайя, — його голос став трохи м’якшим, — ваша відданість людям і здатність мислити не як аристократка, а як та, хто справді чує свій народ… вразила багатьох.

Я перевела погляд на Кайю.

— Ви довели, що заслуговуєте на місце тут, — спокійно завершив він і лише тоді, вперше за весь час, коротко глянув у наш бік.

І одразу ж відвів погляд.

А потім сказав те, що не вкладалося в голові.

— З великим болем та прикрістю змушений повідомити… що відбір наречених сьогодні покидає… — він витримав паузу, ніби даючи словам осісти в повітрі, — герцогиня Арія Д’Орн.