Розділ 22.2

Але за мить не відчувала більше нічого. Ні Багіри. Ні її тепла. Наче щось зникло.

Я різко розплющила очі. 

Синя хмарка справді зникла. Просто розчинилася, ніби її й не було.

Я завмерла, намагаючись відчути хоч щось. Якесь відлуння, бодай знак. Але навколо була лише тиша.

— У нас… вийшло? — тихо спитала я, боячись навіть власного голосу, і розвернулася до короля Азурета. 

Ерідан не відповів одразу. Лише глянув на мене. Я не змогла в його очах прочитати нічого. 

— Є лише один спосіб це дізнатися, — сказав він.

Світ різко повернувся.

Я знову була в спальні. Біля ліжка. Багіра лежала так само, як і раніше. Нерухома і... надто спокійна.

Серце стислося від поганого передчуття. Якщо Багіра не в моєму ядрі і не в своєму тілі. То де ж вона?

Я вже починала розуміти.

Не вийшло.

У грудях піднялася тиха, глуха порожнеча. Я опустила погляд, не дозволяючи собі заплакати. Не зараз.

Цього не може бути… Я не вірю в це…  Багіра не мала б через мене загинути. Я вина в цьому. Лише я!

І тоді Ерідан обійняв мене, без слів. Я вдячно притулилася до нього і стримувала сльози. 

Дякую, — сказала я подумки. Хоча б за спробу. За те, що був поруч.

— Єво… — дуже тихо промовив він.

Я підняла голову. Подивилася на нього з порожніми очима.

— Я хочу помовчати, — прошепотіла у відповідь. 

Він нічого не сказав. Лише злегка повернув мою голову вбік.

І тоді я побачила.

Лапка Багіри сіпнулася. Ледь помітно. Потім ще раз.

Я різко сіла біля ліжка, забувши про все на світі. Серце вибухнуло радістю й страхом водночас. Я боялася навіть дихати. Не те що торкатися.

— Багіро… — прошепотіла я.

Вона слабко, дуже повільно відкрила очі.

І все.

Я вже не стримувалася.

Радість накрила з головою. Серце тріпотіло, наче ураган. Я сміялася крізь сльози, не зводячи з неї погляду, ніби боялася, що вона зникне, якщо я кліпну.

За спиною я відчула рух. Ерідан сів поруч.

Я повернулася і обійняла його міцно. 

Наші погляди перетнулися. На мить — занадто довгу, занадто глибоку.

Я швидко відвела очі й знову повернулася до Багіри, яка повільно приходила до тями.

І цього разу я вже не боялася дивитися.

Багіра кліпнула повільно, ніби кожен рух повік давався їй із зусиллям. Погляд був ще затуманений, але живий. Вона дихала неглибоко, наче щойно повернулася з дуже далекого шляху.

— Тс-с… — прошепотіла я, майже не наважуючись на звук. — Я поруч.

Її вуха ледь здригнулися. Маленький, майже непомітний рух, але для мене він був гучнішим за будь-який крик.

Багіра повільно повернула голову в мій бік. Погляд ковзнув по мені, ніби вона перевіряла, чи це справді я, чи лише спогад. І тоді її лапка знову ворухнулася.

Вона потягнулася.

Слабко, ледве-ледве, але цілеспрямовано.

Я завмерла, боячись злякати цей момент. Серце калатало так сильно, що я була певна воно ось-ось вибухне від радості. 

— Все добре… — прошепотіла я. — Ти вдома.

Її лапка торкнулася моєї руки. Ледь відчутно.

І цього було достатньо.

Я не стримала сліз. Вони тихо скочувалися по щоках, але я не витирала їх, не відводила погляду. Лише нахилилася ближче, дозволяючи їй відчути мене поруч.

Багіра слабко муркнула. Тихо, майже беззвучно, радше відлуння муркотіння, ніж звук. Але в ньому було впізнавання.

Вона знову кліпнула й повільно заплющила очі, все ще тримаючись лапкою за мою руку.

І я зрозуміла — вона повернулася.

Я більше не витримала.

Обережно, ніби боялася порушити крихкий баланс, я схилилася й обійняла Багіру. Даючи зрозуміти: я тут, я нікуди не зникла. Вона тихо зітхнула й слабко притулилася до мене, шукаючи знайомий дотик.

— Все добре… — прошепотіла я, ховаючи обличчя в її шерсті. — Ти зі мною.

У кімнаті ще трималося тепло миті, коли десь за спиною пролунало легке, майже ваганням, постукування у двері.

Я здригнулася, але майже одразу почула знайомий голос:

— Це я. Девіан.

— Заходьте! — радісно відгукнулася я, навіть не підводячись. — Вона прокинулася! Багіра прокинулася!

Двері відчинилися, і король увійшов швидко, але стримано. Коли він побачив Багіру, його обличчя пом’якшало.

— Це… справді диво, — сказав він із щирою усмішкою. — Я радий за вас.

Лише тепер я помітила лист у його руці — світлий конверт, запечатаний знаком.

— Я б не хотів перебивати таку зворушливу мить, — мовив Девіан, зробивши крок ближче, — але щойно прийшов лист. Відправник: Етьєн ді Кардін.

Я здивовано кліпнула.

— Від брата? — повторила я, все ще не розуміючи. — Але ж ми ж його всі щойно бачили на балу. Чого він може хотіти?

Девіан нічого не відповів одразу. Лише ледь похитав головою й підійшов ближче, простягаючи мені лист.

— Він для тебе, — тихо сказав Король.

І радість у грудях раптом затремтіла, ніби відчувши, що попереду щось важливе.

Я ще не встигла взяти лист, а Ерідан уже напружився. Його постава змінилася, погляд ковзнув по печатці, затримався на руці Девіана довше, ніж було потрібно.

Усмішка з його обличчя зникла.

— Листи після особистої зустрічі рідко приносять добрі новини, — спокійно зауважив він, але в голосі прозвучала холодна настороженість.

Девіан відповів таким самим рівним поглядом.

— Саме тому я й не став зволікати, — сказав Король Ембрії.