Розділ 22.1

Нарешті цей бал закінчився. Власне, вся його суть зводилася до того, щоб король Ембрії поспілкувався з батьками фіналісток. Девіан саме цим і займався. Він був милим, уважним, бездоганно ввічливим.

Етьєн більше до мене не підходив. Все був зайнятий спочатку Арією, а потім Росою. Хоча й ДʼОрнам це не надто подобалося.

Мій батько наостанок дав мені кілька настанов, які я вже не слухала.

А ось Ерідан тримався осторонь. Він не втручався — лише спостерігав. І, чесно зізнаюся, того його погляду навіть я побоювалася. Та ще більше лякало те, як він дивився на мене, його обличчя змінювалося. У ті миті здавалося, ніби земля йде з-під ніг. Ледь помітні усмішки й підморгування, призначені лише мені, робили все тільки гірше. Серце шалено калатало, ніби хотіло вирватися з грудей.

Чому він так діє на мене? Що за вищі сили втрутилися? Після Захара я не хотіла взагалі нікого. Я боялася знову обпектися.

Та й Ерідан не кращий. Він запропонував мені роль його грілки. То чим він тоді відрізняється?

Я стомлено сіла на ліжко біля Багіри. Бачила, як її грудна клітка ледь вловимо підіймається, і щиро сподівалася, що ось-ось вона прокинеться. Але цього не сталося.

— Мені тебе не вистачає, маленька, — тихо промовила до неї.

Мені здавалося, ніби я щось упускаю. Щось важливе. Те, що вже лежить у мене просто під носом, але я вперто цього не бачу.

Мої думки перебив стукіт у двері.

Я напружилася й швидко накрила Багіру ковдрою. Завмерла, чекаючи, хто ж увійде. Думала, це покоївки — допомогти з сукнею. У спальні Девіана, де я тимчасово оселилася, поки не мине небезпека, вони з’являлися вкрай рідко. І лише з його чіткого наказу та попередження, щоб я встигла сховати Багіру.

Тож хто там зараз — я не знала.

Та увійшов той, кого я зовсім не очікувала побачити.

Спершу — його очі. Небесно-блакитні, що на мить спалахнули холодним синім вогнем.

Ох, знову це невідоме й неконтрольоване відчуття.

Я зробила глибокий вдих і, щоб відволіктися, обережно розкрила Багіру, аби Ерідан не помітив мого стану.

— У вас з’явилася нова манера з’являтися? — запитала я.

Він уже встиг підійти й сів на край ліжка. Його брови зійшлися в нерозумінні, а в погляді читалося німе запитання.

— Зазвичай порталом, — я кивнула в бік його кишені. — І без стуку.

— Вирішив, що ти можеш переодягатися, — спокійно відповів він.

— Тобто в ті рази я не могла переодягатися, Ваша Величносте? — я хмикнула й сама не зрозуміла, чому на губах з’явилася усмішка.

І в нього також.

— Можливо, я на це сподівався, — його брови ледь сіпнулися.

— А тепер уже ні? — ох, і навіщо я продовжую цей флірт.

Йому це явно сподобалося. В очах спалахнув азарт — небезпечний, живий, занадто уважний.

— А тепер сподіваюся, що зможу тобі допомогти, — він обережно перевів розмову в інше русло. І за це я була йому вдячна. — Я хочу допомогти з Багірою. Власне… в мене з’явилася ідея.

— Яка? — я нетерпляче чекала продовження.

— Тобі це може не сподобатися, — його вираз обличчя змінився, став серйознішим.

— Ерідане, — вирвалося в мене. — Мені сподобається все. Не варто мене недооцінювати. Ну ж бо, скажи…

Я благально подивилася на нього.

— Ну гаразд, — він підсунувся ближче до Багіри й ніжно торкнувся її, наче навмисне відтягуючи мить. — Ми можемо спробувати зробити з нею щось подібне до того, що зробили з тобою.

— Про що ти?

— Її душа зараз пов’язана з тобою, — почав пояснювати він. — А тіло без душі жити не може. І мені стало цікаво, хто ж підтримує його… якщо не власна душа.

— Ерідане, будь ласка, — я натякнула на коротшу версію.

— Власне, воно тримається лише тому, що ти жива, — мовив він. — Тобто ви з нею працюєте як один механізм.

— І що ж тут може мені не сподобатися? — я й справді не розуміла.

— А ось тут найцікавіше, — він знову торкнувся Багіри. — Я не просто так сказав: зробити схоже на те, що сталося з тобою. Твою душу вирвали з твого світу й перемістили в нове тіло. Те саме ми маємо зробити з Багірою.

— І ти знаєш, як це зробити?

— А як ти думаєш, хто навчив Кріса такому? — він гордо підняв голову, на мить згадавши свого, можливо, вже покійного помічника — того самого, хто втягнув мене в цей світ. Та одразу збагнув, що сказав. — Не надто вдало висловився… пробач.

— Я готова, — я не стала на цьому зациклюватися.

— Тоді — до твого ядра, — він простягнув мені руку, і наші пальці сплелися.

Коли ми стали біля мого ядра, воно ніби відчуло присутність і почало пульсувати.

Поруч синя хмарка, моя Багіра, тихо, майже лагідно кружляла довкола.

Та щойно перша хвиля ейфорії спала, мене почали гризти сумніви. А раптом у нас нічого не вийде?

— Я справді ніколи не робив цього з істотами, — озвався Ерідан, підслухавши мої думки.

— Але Багіра — більше, ніж просто істота, — сказали ми з ним в унісон.

Ерідан став за моєю спиною, не торкаючись, але я відчувала його присутність так чітко, ніби між нами не було жодного повітря.

— Уяви, — прошепотів він майже біля самого вуха. — Наче ти береш Багіру в руки. Обережно… впевнено. Відчуваєш її тепло, її присутність. І ти не тягнеш — ти ведеш. Забираєш її з собою й крок за кроком проводиш назад, до її тіла. Вона знає цей шлях, просто чекає, щоб ти показала напрямок. Не поспішай. Відчуй її в долонях. Вона довіряє тобі.

Я слухняно заплющила повіки. Темрява одразу стала важкою, густою. Я відчула, як ядро пульсує сильніше, кожен поштовх віддавався десь у грудях.

— Я намагаюся… — прошепотіла я. — Але це надто важко. Наче щось тисне зсередини.

— Бо ти робиш це головою, — пояснив він спокійно. — Ти намагаєшся контролювати процес, керувати кожним кроком. А магія так не працює.

— А як тоді?

— Дозволь їй текти, — його голос став ближчим. — Не думай. Відчуй.

Я зціпила зуби. Тиск посилився, в скронях запульсувало, а всередині — ніби розривалося щось тонке й надто крихке.