Розділ 21.1

Ми ще довго тієї ночі обговорювали план дій.

Сиділи біля Багіри, ніби вона могла почути нас і вирішити повернутися.

Ерідан і Девіан були, мов на голках. Напружені, виснажені, з тими самими тінями під очима, які з’являються, коли страх уже не ховається за статусом. Але вони слухали мене. Обоє.

Багіра так і не ворухнулася. Жодного подиху. Жодного знаку.

В якийсь момент я навіть подумала, що все це мені примарилося. І вона, і біль, і злість. Що я просто зламалася, як це буває з людьми в моєму світі, коли реальність стає надто важкою.

Я не знаю, як за такий короткий термін, але Девіан узявся організувати бал.

Не десь у місті, а прямо в палаці.

Із родичами фіналісток.

Це було необхідно.

Насамперед — щоб побачити дівчат разом із батьками. Люди поруч із сім’єю рідко тримають маску так само міцно. Хтось починає грати на публіку, хтось навпаки, розслабляється.

Мені здалося, що це гарна нагода, аби вони хоча б трохи втратили пильність.

Бо я мала дивитися на кожну. Без винятків. Усі вони — під підозрою.

Кожна могла бути в змові. Кожна могла знати більше, ніж показує. Проти мене. Проти моїх двох стихій.  А вичистити правду було вигідно не лише мені.

Девіану — теж.

Бо, як казали в моєму світі, краще гірка правда, ніж солодка брехня.

Особливо коли брехня може коштувати ще одного життя.

І я не дозволю, щоб це життя було моїм.

— Ви готові, леді, — тихо мовила покоївка.

Я машинально оглянула себе.

Сукня була червона. Глибокого, густого кольору. Не святкового, а радше попереджувального. Вона щільно облягала стан і спадала важкими складками до підлоги. Ніби й не тканина зовсім, а згусток чужих очікувань.

Готова?

Смішне слово.

Бал проходив у центральній залі палацу. Простір там був такий, що кроки губилися ще до того, як торкалися підлоги. Високі склепіння, кришталеві люстри, золото й мармур. Усе кричало про владу, яка не сумнівається в собі. Оркестр грав м’яко, майже непомітно, але ця музика була всюди, як дихання.

Я ступила вперед і почала дивитися.

Батьки Арії стояли неподалік біля доньки. Усміхнені, доглянуті, з тими самими чемними поглядами, в яких більше гордості, ніж любові. Мати тендітна, з бездоганною поставою, світлим волоссям, як в Арії. Батько — з сивою борідкою і так само сивим волоссям, із доброзичливою усмішкою, що здавалася трохи надто відрепетируваною.

Далі я побачила батька Кайї. Лише його.

Смаглявий, із темним волоссям і мʼякими рисами, що й у доньки. Вони були схожі так, ніби хтось просто повторив один і той самий ескіз — трохи змінюючи деталі, але не суть.

І раптом тиша.

Мене представили.

Я відчула це ще до слів, як змінюється повітря, як погляди збираються в одну точку.

У мене.

А потім пролунало:

— Віконт Лоріан ді Кардін… та його син, Етьєн ді Кардін.

Я завмерла, коли почула позаду кроки. Повільно повернулася.

Батько був високим і суворим. Сиві нитки в темному волоссі говорили про досвід гучніше за будь-які слова. Його постава не потребувала слів, він умів керувати мовчки. Погляд холодний, уважний, ніби він уже шукав у мені помилки.

Поруч був мій брат.

І від цієї схожості мені перехопило подих.

Вони з Ейвою були як дві краплі води: руде волосся, пухкі губи, однаковий розріз очей.

Ми двійнята, — зрозуміла я.

Вони підійшли до мене.

А я раптом усвідомила, що зараз мені доведеться грати.

Не себе.

Ейву.

І грати переконливо.

«Тримайся», — сказала я собі.

Бо іншого виходу просто не було.

Етьєн нахилився до мене так близько, що я відчула запах його парфумів — різкий, із чимось димним.

— А ти сьогодні трохи гарніша за мавпу, — прошепотів він майже ласкаво.

Я завмерла.

Мозок завис.

На мить мені здалося, що я не так почула. Або що це якась місцева образа з підтекстом, якого я ще не знаю.

Етьєн усміхнувся й додав уже відверто глузливо:

— Втрачаєш хватку, Ейво.

І тільки тоді до мене дійшло.

Ось як вони спілкуються.

Підколами. Укусами. Без жодної ніжності, зате з абсолютною впевненістю, що інший витримає.

У моєму світі так жартують лише з тими, кого вважають своїми.

Я видихнула і дозволила собі посмішку.

— А ти, бачу, не міняєшся, — так само тихо відповіла я. — Все ще плутаєш дотепність із хамством. Але старайся, брате. Може, колись доростеш.

Він ледь помітно хмикнув.

І в цьому короткому звуці було більше схвалення, ніж у будь-яких теплих словах.

Отже, я вгадала тон.

Мене це не заспокоїло. Але дало шанс. Та цей шанс відразу зник.

Ми відійшли трохи вбік, туди, де музика звучала приглушено, а чужі вуха губилися в гомоні зали.

Батько подивився на мене уважно. Не як батько, а як політик. Я не заздрю Ейві. З таким батьком важко зрозуміти мотиви.

— Ти добре тримаєшся, — мовив він нарешті. — Я задоволений.

Ці слова мали б гріти.

Але в його тоні не було нічого теплого.

— Проте у фінал ти не потрапиш, — додав він так само спокійно, ніби говорив про погоду.

Я не здригнулася. Лише стиснула пальці.

— І це не поразка, — продовжив він. — Просто для тебе приготована інша роль.

Ось воно.

Я відчула, як у грудях піднімається знайомий холод.

— Вийти заміж за некоханого? — спитала я рівно.

Лоріан ді Кардін розсміявся.

Щиро й голосно. Так, ніби я щойно сказала щось по-дитячому наївне.

— Кохання, — повторив він із легкою насмішкою. — Доню, це гарна казка для балад і дурних дівчат. У нашому світі одружуються не з кохання. А з користі. — Він нахилився трохи ближче. — Ти гарна, хоч і розуму не так багато. Але знай: я розраховую на тебе.

Мені захотілося відступити.

Але я втрималася. І його образа про розум не зачепила мене. А ось натяк про «стерпиться — злюбиться», ще й як.

— Я почула, — сказала я коротко.

І це була правда.

Я почула. Але прийняти — ще ні.