Розділ 20.2

Двоє пар очей дивилися на мене. Вони мовчки чекали, що я скажу.

Девіан виглядав розгубленим, ніби гарячково зважував, чи могла я почути їхню розмову.

Могла. І почула.

Я більше не збиралася бути чиєюсь маріонеткою. Ані зручною дівчиною, яку можна пересунути, обміняти чи позбутися.

Девіан від самого початку знав, що я не з цього світу. Хотів або повернути мене до «батьків», або ж вигідно видати заміж. Йому було байдуже, що я не знаю їхніх магічних термінів, не розумію цього світу.

Та спершу він убив мене.

Можливо, не власноруч. Але точно за його наказом. І той, хто це зробив, ще отримає по заслузі.

— Хто вбив мене? — різко запитала я.

Девіан здригнувся.

Ерідан мовчки чекав відповіді. Йому й самому було цікаво.

— Ейво, послухай… — почав Девіан.

— Я пам’ятаю його, — перебила я короля. — Чорнявий. З довгим волоссям. І він сказав щось на кшталт того, що вода — найсильніша зі стихій.

Ерідана наче пересмикнуло.

Він різко підвівся і за кілька кроків опинився біля короля Ембрії.

— Це була його ідея, Ерідане, — Девіан почав задкувати. — Він сказав, що знайде душу у відчаї. Я ж… я ж не знав, що все так обернеться…

— Не знав? — Ерідан підійшов впритул. Його руки стиснулися в кулаки. — Де він зараз?

Наступної миті він схопив Девіана за камзол.

— Де мій помічник?!

Я вперше бачила їх такими.

Ерідана — осліпленого люттю. Девіана — справді наляканого.

— Він не повернувся, — тихо відповів король Ембрії. — Я не бачив його. Він казав, що зможе бути там не довше двадцяти хвилин. Чесно, Ерідане… я йому нічого не зробив. Я навіть пообіцяв винагороду, але він так і не прийшов по неї.

Те, що сталося далі, я не очікувала.

Ерідан зі злості вдарив Девіана в ніс. Хруснуло так голосно, що я здригнулася.

— Це за Єву, — холодно мовив він, дивлячись, як ошелешений Девіан витирає кров.

Девіан перевів погляд на мене. На нього було важко дивитися. Король з побити носом. Та щось в його очах зблиснуло, наче він зрозумів нарешті. Зрозумів хто така Єва.

Ерідан випростався й подивився на Девіана так, ніби той уже був вироком.

— Ти зробив фатальну помилку, — промовив він тихо, але в цій тиші було більше загрози, ніж у крику. — І ти, і Кріс.

Ім’я різонуло слух.

Кріс.

Щось у мені сіпнулося, наче клацнув вимикач. Помічник Ерідана. Той самий. Той, про кого він говорив раніше — між рядками, не називаючи імені. Тепер пазл склався. Помічник Ерідана допомогав Девіану із випробуванням. Але саме тоді Ейву вбили. І саме тоді народився план. План, який забрав мою душу з землі.

— Ти загубив два життя, Девіане, — продовжив Ерідан. — Життя Єви в тому світі. І якщо Кріс не повернувся… — він замовк.

Мовчанка вдарила сильніше за будь-які слова.

Девіан так і не підводився. Наче боявся, що якщо стане на ноги, то остаточно втратить рівновагу. Або право на виправдання.

— Але… — його голос зірвався. — Але він казав, що може бути там двадцять хвилин…

— Отже, не зміг, — різко відрізав Ерідан. — Наші тіла не прив’язані до того світу. А Кріс ще й використав магію.

Він зиркнув на Девіана з огидою.

— Ти послав його на вірну смерть. Ми з ним експериментували, так. Але ніколи — чуєш?  Ніколи не використовували магію в тих світах. А цей телепень використав.

Я ковтнула повітря. Слова різали зсередини.

— Він переніс душу Єви в тіло Ейви, — продовжив Ерідан. — Ти взагалі усвідомлюєш, який колосальний об’єм магії для цього потрібен? Хоча… — він гірко всміхнувся. — Що ти можеш розуміти, якщо навіть не поцікавився, як усе відбуватиметься.

Я слухала і відчувала, як у мені повільно осідає щось важке.

Не паніка. Не істерика.

Розуміння.

Кріс не повернувся. І не повернеться.

Його тіло не витримало. А значить, у цьому світі він уже мертвий.

Як і я. У власному світі я мертва.

«За що боролися, на те й напоролися», — майнула в голові стара, ще бабусина приказка.

От тільки боролася тут не я.

Девіан повільно підвівся. Його рухи були ламкими, ніби він постарів на кілька років за ці хвилини.

— А що б ти зробив на моєму місці? — глухо спитав він.

Ерідан промовчав.

І в цій мовчанці я раптом усе зрозуміла.

Це був його єдиний шанс.

У королівстві вбили дівчину. Наречену. Скандал, який не можна було сховати.

Народ не пробачив би. А королі не визнають слабкості. Тому він обрав мене.

— Пробач, Ейво… Єво, — виправився Девіан.

Мене мало не знудило.

Огидно.

Від нього. Від цієї ситуації.

Я могла б повернутися. Теоретично.

Та якщо я правильно зрозуміла Ерідана, то для цього знову потрібен був би ритуал. Такий самий, що зробили зі мною.

А це означає — вбити когось. Бо відтепер я належу цьому світу. І тіло Ейви не витримає…

Ні.

Я на таке не піду. Навіть якщо це мій шанс. Навіть якщо це мій дім.

Мені було боляче і образливо.

Хотілося просто лягти й зникнути. Впасти в депресію, як це роблять у моєму світі, коли вже не знаєш, куди бігти.

Але депресія не врятує ні мене, ні Багіру. І проблем вона не вирішує — перевірено. Якщо я хочу вижити — маю бути сильною.

Навіть якщо ця сила тримається на злості й упертості.

— Я не хочу тебе пробачати, Девіане, — сказала я рівно, без королівських реверансів. — Але я хочу знати, кому я заважаю. І я хочу, щоб цей хтось відповів за те, що сталося з Багірою.

Ерідан різко перевів на мене погляд.

— Ти щось придумала? — запитав він.

Я видихнула.

— Зробити з вашого відбору ще більше шоу, — відповіла впевнено. — І маленька деталь: якщо мені тут нічого не загрожує, то всі наступні випробування мають відбуватися лише в палаці.

Бо якщо вже мене загнали в клітку… я принаймні зроблю так, щоб бачити, хто тримає ключ.