Розділ 20.1

Цілитель нарешті відступив на крок. Його руки повільно опустилися, ніби вони важили більше, ніж насправді.

— Я зробив усе, що міг, — сказав він глухо.

Серце в мені стиснулося.

— Що це означає? — не зрозуміла я. — Вона…

— Які прогнози? — перебив Ерідан, не відводячи погляду від маленького тільця.

Цілитель зітхнув.

— Її уразила магія, дуже схожа на дію громового каменю. Надмірний, руйнівний імпульс. Люди після такого… — він замовк, добираючи слова. — Зазвичай не виживають.

— Але ж Багіра не людина, — різко сказала я.

Цілитель кивнув.

— Саме тому я не можу дати остаточної відповіді. Її тіло вже подає слабкі ознаки життя. Це хороший знак.

Та цього замало.

— Чого бракує? — тихо спитав Ерідан.

— Свідомості, — відповів цілитель. — Вона не тут. Поки розум не повернеться у тіло, повного відновлення не буде.

Я завмерла.

Свідомість Багіри…

Була в мені.

Я не знала, як дихати з цим знанням. Не кажучи вже про те, як її повернути.

Цілитель ще раз поглянув на лисичку, потім на мене. Цей погляд був довгий і уважний, ніби хотів щось сказати, але передумав.

— Мені більше нічого додати, — мовив він і вклонився. — Тепер усе залежить не від мене.

Він вийшов, залишивши по собі тишу, що різала слух.

— Поясніть мені, — холодно заговорив Девіан, порушуючи мовчанку. — Просто зараз.Що це все означає? Чому ви з’являєтеся разом? Чому вона напівжива? І що, врешті, тут відбулося?

Його погляд ковзнув між мною й Еріданом. 

— Не люблю загадок у власних покоях, — дотиснув він. 

— Я відповім, — спокійно промовив Ерідан, випереджаючи мене.

Він зробив крок уперед, ніби знову стаючи щитом.

— Ми повернулися в кімнату Ейви зовсім недавно. Я переніс нас у королівство і майже одразу стався напад.

Девіан звузив очі. 

— Громовий камінь, — уточнив Ерідан. — Як і сказав цілитель. 

— Цікаво, — повільно мовив Девіан. — Бо, наскільки я пам’ятаю, моє королівство охороняється бездоганно.

— Очевидно, не настільки, — відповів Ерідан рівно. — Якщо в кімнаті жінки, яка перебуває під твоїм захистом, з’являються сторонні вбивчі артефакти.

Повітря в залі загусло.

Я відчула, як напруга повзе шкірою, наче перед бурею. Наче через мене зараз має статися щось страшне. 

— Мені не подобаються ці докори, — різко сказав Девіан. — І ще менше мені подобається, як близько ти спілкуєшся з моєю нареченою.

Його погляд ковзнув до мене. У ньому було щось більше за холод. Ревнощі? Радше контроль.

Ерідан злегка пом’якшив тон.

— Я не кидаю докорів, Девіане. Я попереджаю. Хтось діяв усередині. І діяв упевнено.

Мовчанка затягнулася.

— Добре, — нарешті мовив Девіан, стримуючи роздратування. — Тоді поясни мені ось що. Чому в моєї нареченої настільки небезпечна істота?

Він кивнув у бік Багіри.

Я здригнулася.

— Це… сталося випадково, — тихо сказала я. — Я не планувала цього. Вона просто… з’явилася.

Девіану ця відповідь явно не сподобалася.

— Випадково, — повторив він і перевів погляд на Ерідана. — Тоді, можливо, ти поясниш. Що ви робите разом уночі? І чому опинилися в моєму королівстві саме через портал? 

Я відчула, як пальці зрадницьки стискаються. 

Ерідан не відповів одразу.

— Ейві потрібно відпочити, — сказав він нарешті. Спокійно, але безапеляційно. — Вона виснажена. І ця ніч має пройти без жодних загроз.

Він подивився просто на Девіана.

— Посели її тут. Під твоїм захистом. А все інше я поясню тобі в кабінеті.

Я затамувала подих.

Девіан стиснув щелепи. Було видно, що йому не подобається, коли ним командують. Особливо так. Особливо Ерідан.

Та за мить він кивнув.

— Добре, — холодно мовив він. — Але цю розмову ми закінчимо.

Він розвернувся й рушив до виходу.

Ерідан кинув на мене короткий погляд в якому я відчула його слова: «Все буде добре»

І пішов слідом.

А я залишилася з Багірою і з відчуттям, що це лише початок.

Я сиділа біля неї, ніжно гладячи за вухом. Вона любила це. Завжди заспокоювалась. Поволі повіки стали важкими, світ поплив, і я майже заснула.

Та раптом ледь помітно відчула, як маленьке тільце ворухнулося.

Я здригнулася й миттєво прокинулася.

Багіра лежала так само нерухомо. Непритомна.

Серце калатало. Можливо, мені просто наснилося?

Я різко підвелася. Мені потрібно було знайти Девіана й Ерідана. Почути від них, чи це могло бути правдою. Покликати цілителя. Переконатися, що я не збожеволіла.

У коридорі мене перехопив мовчазний дворецький. Під тиском моїх благань він зрештою здався й провів до кабінету Девіана.

Я вже потягнулася до дверей… і завмерла.

За ними лунали напружені голоси.

— Це не випадковість, — різко сказав Ерідан. — Тобі єдиному було вигідно, щоб вона жила. Думаєш, я повірю, що це не твоїх рук справа?

— Не знаю, на що ти натякаєш, — холодно відмахнувся Девіан.

— Те, що Ейва… — Ерідан урвався.

Запала пауза.

— Що Ейва що? — голос Девіана став тихішим, небезпечним.

А потім він вимовив слова, від яких у мене похололо всередині:

— Що вона не з цього світу? Ти на це натякаєш?

Тиша.

Ерідан мовчав.

— А що мені було робити, Ерідане? — продовжив Девіан уже жорсткіше. — Я мусив це зробити. Інакше — що я за король?

Я повільно вдихнула.

І зрозуміла: якщо я не увійду зараз, мою долю вирішать без мене. Знову...

Образи на потім. Зараз потрібно діяти.