Розділ 19.2

Я не знала, що відповісти. Та, схоже, він і не чекав відповіді. Ерідан без жодного слова вивів мене зі свого ядра й одразу переніс порталом.

Ми не встигли пробути там і миті, як усе вибухнуло світлом.

Різкий спалах накрив нас обох. Ерідан інстинктивно рвонув мене до себе, закриваючи тілом. Я відчула удар. Не фізичний, а магічний, глухий, оглушливий.

А потім побачила щось синє. Щось холодне й живе, що спалахнуло навколо нас, зімкнулося кільцем, відрізаючи світ.

Магія. Не моя. Але кого? Ерідана?

Король стиснув мене так міцно, ніби відпустити означало втратити назавжди. У голові гуло. Думки розсипалися, я не розуміла, що відбувається.

І так само раптово все зникло.

Наче хтось клацнув пальцями.

Ерідан ще кілька секунд не відпускав мене. Його серце билося скажено, я відчувала це всім тілом.

— З тобою все гаразд? — прошепотів він. Його подих обпік мою шкіру.

— Так… — видихнула я йому в груди. — Що це було?

Він не відповів. Лише повільно відсторонився.

І тоді я побачила мою кімнату, тобто те, що від неї залишилося.

Вона була знищена.

Меблі розтрощені, стіни розсічені, підлога вкрита уламками. Все виглядало так, ніби тут вирувала буря, спрямована на одну-єдину ціль.

На мене.

Той, хто це зробив, не просто хотів налякати. Він хотів, щоб я лежала тут. Так само нерухомо, як ці меблі. Якщо не мертва, то зламана назавжди. І якби не Ерідан… і ця дивна синя магія.

А потім мій погляд упіймав те, від чого серце стиснулося й розірвалося на тисячі уламків.

На холодній землі лежало маленьке синє тільце.

І в ту ж мить я зрозуміла: та магія була не моя. І не Ерідана.

Вона йшла не від людини. Вона йшла від істоти, яка стала між мною й смертю. Яка прикрила мене власним тілом. Власною магією. Власним життям…?

Я вирвалася з рук Ерідана й упала навколішки.

— Багіро! — мій голос зірвався. — Чорт… Багіро. Багіро!

Я кричала її ім’я знову і знову. Сльози текли по щоках, я майже не бачила перед собою. Не могла прийняти те, що лежало просто переді мною.

Навіть не одразу помітила, як Ерідан безшумно опустився поруч і стиснув мої плечі.

— Я вб’ю того, хто це зробив! — задихаючись, прошепотіла я, нахиляючись до неї. — Чуєш, Багіро? Ти тільки прокинься… будь ласка… благаю…

Руки тремтіли так, що я ледве могла торкнутися її.

— Хто це з нею зробив?! — я різко обернулася до Ерідана, наче він мусив знати відповідь. — Ерідане! Це я мала бути на її місці! А ти забрав мене! Як ти міг?!

Голос знову зірвався.

— Я була б тут. Я б допомогла їй… Але мене не було.

Я кричала на нього, на себе, на весь світ. А маленьке синє тільце так і не рухалося.

— Ти ні в чому не винна, — тихо сказав Ерідан.

Він обережно розвернув мене до себе, тримаючи за плечі.

— Послухай мене. Ти б нічого не змінила. Якщо не помиляюсь, то хтось підставив тобі громовий камінь. Це було сплановано. Хтось хотів знищити тебе і все навколо.

Він замовк. Погляд Ерідана ковзнув від мене до Багіри.

І тоді він нахилився й обережно торкнувся її, наче в цю мить щось зрозумів.

— Вона пов’язана з тобою так само, як ти з нею, — мовив він тихо. — Вульпус Феліс Тутум з’єднаний зі своїм господарем. Навіть якщо її тіло могли знищити, розум — ні. Вона не зникла. Вона десь між. У лімбо. У чистилищі, назви не мають значення.

— Ерідане… — я ледве втримала голос. — Я можу її повернути?

Він не відповів одразу. Лише обережно спрямував мої руки вниз. Я торкнулася лисички. М’яка й тепла шерсть.

Мені на мить здалося, що ось-ось вона розплющить очі, тицьне носом у долоню й нагадає про вечерю, яку я їй пообіцяла.

Я заплющила очі, щоб стримати сльози.

І світ зламався. Ривок без світла, без болю, без попередження. Я знову була у своєму ядрі.

Але тут було порожньо.

Не туди, — зрозуміла я.

Чорт!

Чому я тут?

Я вже хотіла повернутися, коли поруч із ядром помітила синій дим.

— Багіро? — з надією прошепотіла я.

Дим заворушився. Закружляв навколо мене — швидко, майже радісно.

— Багіро, — цього разу я сказала впевнено. — Ти жива. Жива, моя маленька… Пробач мені.

Синій дим різко завмер.

— Сердишся?

Він не ворухнувся. Схоже, вона не хотіла про це говорити.

— Як тобі допомогти? — обережно запитала я. — Я можу тебе зцілити?

Дим двічі піднявся вгору й опустився.

Ні.

Я знала цей знак. Це була наша мова.

— А хтось може?..

Дим завмер.

Надія в мені танула з кожною секундою. Очі защипало від страху, від усвідомлення неминучого.

І тоді дим знову піднявся… і опустився. Серце закалатало ще сильніше. Це «так»? Це ж згода!

Чи це лише перший рух перед відмовою?

Але другого «стуку» не було.

Мене різко вирвало з підсвідомості.

— Це було «так», — впевнено сказала я вже вголос, дивлячись на Ерідана, й підхопила лисичку на руки. — Ходімо до Девіана. Мені казали, що в Ембрії найкращі цілителі.

Ерідан хотів щось запитати, але стримався.

У двері моєї кімнати раптом почали гучно стукати.

— Леді Ейво! Леді Ейво! З вами все гаразд?!

Я глянула на Ерідана. Він зрозумів без слів. Його рука лягла мені на талію і світ знову зламався.

Ми опинилися в розкішних покоях. Та я не звернула на них жодної уваги.

Я бачила лише Девіана, який збирався лягати в ліжко. І так і завмер з ошелешеним поглядом і піднятою ковдрою в яку хотів закутатись.

— Вас тут… точно не очікував побачити, — мовив він, повільно підіймаючи брови, а потім його погляд впав на Багіру.

— Що це, в ім’я Пірона, таке?! — Девіан різко підвищив голос, зробивши крок до нас. — Ви вриваєтеся без попередження, ще й… з цим?!

Його погляд вп’явся в маленьке синє тільце в моїх руках.

— Це Багіра, — холодно відповіла я, але голос зрадницьки тремтів. — І вона ледь жива.

— Ледь жива? — він нервово засміявся. — Це навіть не матеріальна форма! Ви хоч розумієте, що…