Розділ 19.1

Пахучі квіти м’яко сяяли в напівтемряві, ніби вбирали в себе світло й повертали його теплим, живим подихом. Скляний купол оранжереї тримав зимову ніч зовні, залишаючи тут лише спокій і тепло. Між квітами пливла музика, така, що народжується в уяві, коли серце нарешті дозволяє собі мовчати. Вона здавалася частиною цього місця, ніби самі рослини співали, заспокоюючи й водночас змушуючи думати.

Заспокійливе місце. Якраз для роздумів.

Але думки не хотіли бути лагідними.

Бути коханкою короля Азурета? Чи вийти заміж за незнайомця? Невже життя ставить мене лише перед таким вибором? Невже все зводиться до шлюбу? Вигідного, зручного, правильного? І чи справді цього хочу я, а не ті, хто вирішує замість мене?

Я повільно вдихнула аромат квітів, намагаючись знайти відповідь у цьому спокої. Звісно, я хочу, щоб поруч була людина, на яку можна покластися. Хотіла заміж. Не з примусу, не як угоду, а як вибір. Але не за колишнього Захара. Його обличчя ніколи не виникало в моїх мріях про майбутнє. Він був радше ідеєю, ніж людиною. І я зрозуміла це лише зараз. Коли опинилася тут. 

І тепер, дивлячись на те, що колись здавалося найгіршим можливим сценарієм, я лише гірко усміхалася. Я помилялася.

Найгірше — це зараз.

Сидіти в оранжереї короля Азурета, серед квітів, що не знають брехні, і думати, чиєю дружиною я хочу бути.

Я підійшла ближче до ніжної фіолетової квітки, провела пальцями по холодній пелюстці й, немов даючи обіцянку самій собі, промовила вголос:

— Але я точно не хочу бути коханкою, — мій голос прозвучав твердіше, ніж я відчувала всередині. — Ні Ерідана. Ні нікого.

— Що ж… — тихо пролунало позаду.

Я різко обернулася.

Ерідан стояв на порозі оранжереї й уважно дивився на мене. Його обличчя було спокійним, надто спокійним. Я не змогла прочитати реакцію. І це лякало більше, ніж відвертий гнів. Чого він хотів? Щоб я погодилася на це? Щоб прийняла роль, яку він для мене визначив?

— Що ж… — повторила я за ним і відвернулася. — Гадаю, ти почув те, чого не мав чути. Але так навіть краще, Ваша Величносте. Я вдячна вам за все, що ви для мене зробили. І за ваш блок…

Позаду почулися повільні кроки. Він наближався, не поспішаючи, і від цього напруга лише зростала.

— Блок? Впевнена, що це зробив я? — озвався він з легкою, майже насмішкуватою інтонацією.

— Не впевнена, — відповіла я тихо. — Але ви єдиний, хто торкався мого ядра. Єдиний, кому я дозволила це зробити. І ви постійно повторювали, що хочете мені допомогти. І ви справді допомагали. 

Він був уже зовсім близько, майже за моєю спиною, а я вперто дивилася вперед, не наважуючись обернутися.

— Я не знаю всіх аспектів магії, — завершувала я свій монолог, — але можу сказати напевно: окрім вас, цього ніхто не міг зробити. — Я зробила паузу. — І якщо я маю рацію… то як вам вдалося сплести чотири стихії?

Його рука лягла мені на талію і я заклякла. 

— Ерідане… — тихо промовила я, і всередині ворухнулося дивне, тривожне передчуття.

Він ніжно провів пальцями по тканині моєї сукні, повільно, майже заспокійливо.

— На це питання в мене є відповідь, — прошепотів він зовсім тихо, майже біля самого вуха.

А потім різко розвернув мене до себе й припав до моїх губ.

Серце затріпотіло від несподіванки, ноги стали ватяними, наче перестали мене слухатися. Та все ж я відповіла на поцілунок. Спершу невпевнено. Ерідан притис мене сильніше, ніби боявся, що я от-от вислизну з його рук.

А далі світ став химерним.

Спочатку я подумала, що просто надто захопилася моментом. Але коли перестала відчувати його дотик, паніка різко обпекла груди.

Що він наробив?

Я зрозуміла, що більше нічого не бачу й не відчуваю. Ні тепла, ні запахів, ні власного тіла. А потім усе ніби обірвалося… і я різко розплющила очі.

І переді мною був Ерідан. Він стояв боком, і його профіль був настільки досконалим, що хоч зараз бери й пиши картину: чітка лінія щелепи, легка щетина, спокійна впевненість у кожному русі. У ньому не було напруги, лише стримана сила.

Ерідан хмикнув і повернувся до мене.

— Що це було? — вирвалося в мене зі злості.

— А що? — перепитав він, ніби щиро не розуміючи.

Я хотіла злитися. Справді хотіла. Але не могла.

— Там… — почала я, намагаючись зібрати докупи шалене серцебиття.

— Де там? — спокійно уточнив він.

— В оранжереї.

— А що було в оранжереї? — у його голосі з’явилася лукава усмішка.

Він зробив крок до мене, і я не встигла нічого відповісти, як його пальці ніжно торкнулися мого обличчя. Він легко повернув мою голову.

— Тепер я також відкрився тобі, — мовив він тихо.

Але я майже не почула цих слів.

Переді мною було щось неймовірне. Те, що неможливо описати словами. Лише відчути. Лише дозволити цьому пройти крізь себе. Емоції накочували хвилями, змінюючи одна одну. Від злості до захоплення, від розгубленості до майже благоговіння. Я не розуміла, де перебуваю. Простір втратив значення.

Але зараз… зараз я бачила.

У центрі простору парувала синя куля. Глибока, насичена, немов шматок нічного неба, замкнений у форму. Вона тремтіла, дихала, жила власним ритмом, ніби серце, яке не знало спокою. Навколо неї кружляли ще три менші сфери, вплетені в єдину гармонію.

Червона куля пульсувала, мов живий вогонь, гаряча й нетерпляча, сповнена руйнівної пристрасті. Біла — майже прозора, холодна й чиста, немов подих вітру або світло на межі видимого. Зелена — спокійна, глибока, як літня трава після дощу, наповнена життям і відновленням.

Вони не торкалися одна одної, але були пов’язані. Невидимими нитками. Балансом, який тримався не силою — волею.

І в цій химерній, досконалій конструкції я раптом усвідомила: це не просто відповідь. Це сам Ерідан. Його суть.

— Це… це твоє ядро? — запитала я.

Це було неймовірно. Настільки, що усвідомлення прийшло не одразу.