Розділ 18.2

Мій подих збився, коли крізь снігову завісу я побачила високу будівлю, що виринала з білої тиші, немов примара. Вона здіймалася над землею холодною величчю: широкі вікна темніли, відбиваючи зимове небо, перед входом завмерли кам’яні статуї, припорошені снігом, а масивні ворота були прочинені, ніби чекали на нас.

— Вітаю в Азуреті, — промовив Ерідан мені на вухо, і його голос контрастував із морозною тишею довкола.

— Ми що, на північному полюсі? — це чомусь було перше, що спало мені на думку. Ще мить тому я стояла в теплій, напоєній сонцем Ембрії, а тепер у холодній, майже казковій зимі.

— Полюсі? — він тихо усміхнувся й пригорнув мене ближче. Я не заперечувала, аби лише сховатися від пронизливого холоду. — Цікаве порівняння. У вашому ж світі зима асоціюється саме з цим місцем, так?

Я насторожилась. Він говорив так, ніби знав мою рідну землю.  

— Фізика вашого світу відрізняється від нашого, — продовжив він спокійно. — Тут усе інакше влаштовано. Чотири королівства живуть у різних порах року одночасно. Зараз в Ембрії сонячно й спекотно, а день довший за ніч. У королівстві вітрів, Айрісі, лише починають цвісти дерева, повітря там легке й пахне весною. А в Георосі, королівстві землі, навпаки, все готується до зими: листя жовтіє, важчає повітря, земля засинає.

— Але як це працює? — я підняла на нього погляд. — Я маю на увазі… як таке взагалі може існувати?

Запитань у голові було значно більше. Як у них працює фізика? Чи є тут одне сонце, один місяць? Чи вони виконують такі ж функції, як у нас, чи підкоряються зовсім іншим законам? І яким саме?

— Коли в нас буде більше часу, я все поясню, — відповів він і лагідно підштовхнув мене вперед, у бік королівства.

Ми рушили, а мене не полишала дивна думка. Ерідан знав надто багато про мій світ. Про полюси. Про зміну пір року. Про речі, які неможливо зрозуміти лише з оповідей. І чомусь мені здавалося, що він не просто чув про Землю, а наче він там бував.

Ми зайшли всередину, і холод залишився десь за важкими дверима. Усередині було тепло й затишно: повітря пахло деревом і ледь вловимим ароматом трав, а вздовж стін тягнулися високі колони з темного каменю. Світло кришталевих світильників м’яко відбивалося в підлозі, приглушуючи кроки.

Ерідан люб’язно зняв із мене накидку й передав її дворецькому.

— Леді Ейва сьогодні наша шановна гостя, — промовив він.

Той уклонився й ніжно усміхнувся мені. Приємний дворецький у Ерідана, хоча мені й правильний Костик подобався.

Ми повечеряли в залі з високими вікнами, за якими кружляв сніг. Ерідан був сама люб’язність. Чарунчик серветок виявився доволі вправним у світських бесідах — дотепний, уважний, з легкою іронією в голосі. Хоча про самі серветки він, здається, вже геть забув.

— Прогуляємося? — мовив він і подав мені лікоть.

Що ж, подивимось, що він ще приготував.

Ерідан проводив мене коридорами й залами, дорогою розповідаючи про королівський маєток: про крила, що добудовувалися різними правителями, про кімнати, які майже не використовувалися, і про ті, що пам’ятали ще перших королів. Утім, він зізнався, що сам мешкає тут не так давно, тож і для нього цей палац був радше місцем знайомства, ніж домом.

В одній із кімнат ми ненадовго зупинилися. Двері були прочинені, і зсередини тягнуло приємним теплом. У каміні щойно розпалили вогонь. Полум’я ще не встигло розгорітися на повну, але вже тихо потріскувало, огортаючи простір живим світлом. Кімната була невеликою, з м’якими кріслами й темним дерев’яним столиком, а стіни прикрашали старі гобелени, що приглушували звуки.

Я сама не помітила, як сповільнила крок, а потім і зовсім зупинилася.

— Можемо на хвилину? — запитала тихо, вже знаючи відповідь.

Ерідан лише кивнув.

Я підійшла ближче до каміна й сіла поруч, простягнувши руки до тепла. Хотілося просто слухати рівне потріскування деревини й дивитися, як вогонь ковтає поліна. Після довгого дня, після того, як мені намагалися залізти в голову, після того холоду й надто великої кількості думок це здавалося несподіваним прихистком.

Чомусь саме в цій кімнаті відчувалося так, ніби я вдома. Не через розкіш чи затишок, а через тишу, яка не тиснула.

Далі Ерідан запропонував показати оранжерею. Увесь шлях він ніжно підтримував мене за талію, ніби боявся, що я зникну, щойно відпустить. Мені було приємно, та водночас відчуття, що це надто вже схоже на замилювання, не покидало мене.

— Ваше Величносте, — я зупинилася біля входу в оранжерею й додала тихіше: — Для чого я тут? Це ж не екскурсія?

— Ні, — він похитав головою. — Я б хотів, щоб у нас було більше часу, але ти права… його немає.

Я терпляче чекала. Було видно, що король трохи нервує.

— Як ти ставишся до того, щоб переїхати сюди? — мовив він на одному подиху.

Переїхати? Ось так, раптово? Йому точно щось потрібно. Моя сила? Досліди? Контроль? Я не знала, чого він хоче, і це лякало найбільше.

— Не відмовляй одразу, — здогадався він, що крутиться в моїй голові. — Я прийму будь-яке твоє рішення, якщо ти захочеш залишитися в королівстві Девіана, то не зʼявлюсь більше у твоєму житті.

Він відвернувся, наче йому не подобалось те, що він сказав. Та й я не уявляла, що не побачу більше цього нахабного короля. 

— Але хочу застерегти тебе, — продовжив він. — якщо ти не станеш його дружиною, він не зможе гарантувати тобі безпеку. А тут ти будеш під моїм повним захистом.

Під його захистом? Як довго це триватиме? Він ж не знищать усіх, хто полює на дві стихії. Я розуміла: Девіан турбуватиметься про мене лише доти, доки я його наречена. А далі я сама по собі. Та не це лякало мене найбільше.

— Якщо я правильно розумію хід твоїх думок, — я старанно добирала слова, — я буду під твоїм захистом, поки ти не одружишся?

Чомусь ці слова боляче шкарябнули зсередини.

— Ти знаєш, що означає бути жінкою короля, Ейво? — його погляд потемнів. — Я не буду перелічувати все. Скажу лише головне: щойно король повʼязує себе шлюбом, на його дружину лягає більше небезпек, ніж на нього самого. Молодих королів можуть вбивати, як дичину. Боги намагаються нас уберегти, але кожен має свободу вибору.