Розділ 18.1

— Знаєш, Багіро, — я сиділа у ванні, наповненій водою, і розмовляла зі своєю лисичкою. — Я тут подумала… як Ерідан поставив мені блок? Я маю на увазі… там же задіяні чотири стихії.

Багіра була в кімнаті. Вона саме доїдала вечерю, яку я їй позичила… гаразд, чесно вкрала в їдальні. У нас з нею була своя мова: один стук — згода, два — заперечення.

Я почула один стук.

— І з чим ти згодна? Що це не він? Але ж він був єдиним у моєму ядрі. Хіба що… — я нахилилася над краєм ванни й заглянула в кімнату.

Багіра вже доїла й облизувала лапки. Їй явно сподобалося те, що я принесла. Хоч спочатку вона була дуже занепокоєна моїм зникненням. Навіть намагалася мене сварити.

— А може, це ти поставила блок?

Тиша. А потім вона склала лапки. Я почула один стук і відразу ж інший.

Ні. Це не вона.

— Стільки запитань і нуль відповідей… — стомлено зітхнула я й знову опустилася у ванну, заплющивши очі.

І в цю ж мить відчула різкий рух поруч.

Вода хлюпнула, коли хтось стрибнув на край ванни.

Я різко обернулася.

Багіра була зовсім близько. Її очі світилися глибоким синім світлом. Не лисичачим, не магічним, а попереджувальним. Мордочка напружена, вуха притиснуті, кігті вп’ялися в мармур.

— Що сталося?.. — прошепотіла я.

Ще хвилину тому вона була спокійною. Тепер вже зібрана, готова кинутися.

Вона коротко кивнула в бік кімнати.

— Там хтось є?

Повільний кивок.

— Ховайся, — прошепотіла я.

Вона похитала негативно головою.

От же вперта.

— Тебе бачили?

Кивок.

Я різко підвелася й накинула на себе махровий рушник. Серце шалено калатало. Не хотілося виходити. Але, чорт забирай, це моя кімната. 

І якщо хтось увійшов сюди без дозволу — він зробив помилку.

З моїх рук уже сипалися іскри. Вчасно.

Коли я відчинила двері ширше, переді мною постала вельми цікава картина:

Ерідан сидів на моєму стільці біля туалетного столика.

Першими в цю «картину» влетіли іскри, але король миттєво їх загасив. Вони навіть не встигли торкнутися його.

— Що ти тут робиш? — наплювавши на всі формальності, сказала я, вже трохи заспокоївшись.

— Гарний рушник, — він сперся руками на столик і неквапно оглянув мене, ніби оцінював картину.

Я стисла рушник біля грудей. Я була зла на нього. І дивно, але його погляд мене не збентежив. Навпаки, роздратував ще більше.

— Поки я тут, вирішив трохи відпочити від королівських інтриг Девіана, — промовив він так само спокійно, наче пояснював щось цілком буденне.

— Вам краще піти, Ваша Величносте, — я навмисне зробила голос рівним. Надто рівним. — Відпочивати там, де ви зазвичай це робите.

Натяк був очевидний. І він його почув.

— І тобі не цікаво — де саме? — він ледь помітно всміхнувся.

Тепер він дивився мені лише у вічі. Мій вигляд його не бентежив анітрохи. Схоже, навіть розважав.

Нахабне запитання. Формально нічого такого. Але ця усмішка…

І найгірше, що мені справді було цікаво. Його королівство. Його світ. Чи відрізняється він від Ембрії.

— І де ж? — я схрестила руки на грудях, змушуючи себе виглядати впевнено. Не загнаною мишкою перед котом.

— Одягайся, — він знову окинув мене поглядом, уже серйозніше. — Бажано тепліше. Хочу тобі дещо показати. Обіцяю, що до півночі будеш у своїй кімнаті.

Я дістала сукню з велюру. Червону. 

Ерідан мовчки спостерігав. Не втручався. Лише інколи на його обличчі з’являлася та сама посмішка.

Я намагалася не звертати на нього уваги й швидко прошмигнула у ванну. Бо цей пан, вибачте, наче приріс до стільця і не мав жодного наміру виходити.

Сукню надягала як могла. З корсетом, звісно, довелося помучитися.

Пошепки наказала Багірі стежити за ним.

І дзеркало у ванній ожило. Я бачила ноги Ерідана. Він злегка гойдав ними, терпляче чекаючи. Терпіння в нього було небезпечним.

— А де поділась твоя захисниця? — почувся його голос з кімнати, і луна відбилася в дзеркалі.

Він говорить про мою лисичку. Чорт. 

— Багіро… — тихо промовила я.

Вона зрозуміла без слів. Дзеркало знову стало просто дзеркалом.

Я зробила вигляд, що не почула запитання. Бути настільки відвертою з ним я не могла. Він і так знає, що в мене є вульпус… як його там.

А от справжні можливості Багіри він точно не знає. І хай так і лишається.

— Допоможете з корсетом, — я вийшла з ванної, притримуючи сукню. — Зазвичай це роблять дівчата, але щось підказує, що їм не обов’язково знати, що я вирушаю кудись ввечері.

Увага Ерідана миттєво зосередилася на мені. Про лисичку він, схоже, забув.

Він різко підвівся. Я повернулася до нього, зібравши волосся.

Ерідан не одразу торкнувся. Наче розглядав і щось вирішував.

— Тобі не набридло? — прошепотів він.

— Що саме? — мій голос зрадницьки стих.

Його рука повільно лягла мені на спину, майже невпевнено, і ковзнула нижче, до шнурків.

По шкірі побігли мурашки. Холодні й гарячі водночас.

— Ховатися за формальністю… — тихо мовив він, нахилившись ближче. — Навіть коли між нами немає нікого.

Його подих торкнувся моєї шиї, і слова втратили сенс.

Я не хотіла цього визнавати, але його дотики були надто приємними. Обережними, ніби він торкався чогось крихкого і боявся зламати.

— Так добре? — прошепотів він майже біля самого вуха.

Я лише кивнула. Голос зрадив би мене.

А десь у глибині дзеркала Багіра мовчала.

І я знала: якби він перейшов межу, вона б не вагалася ні секунди.

Я відійшла від гріха подалі й швидко накинула на плечі плащ. Він виглядав не надто теплим, але це було єдине, що я знайшла.

— Цього замало, — тихо зауважив Ерідан, оглянувши мене поглядом, у якому промайнуло щось схоже на занепокоєння.

Я хотіла заперечити, але він уже дістав сферу порталу.

— Давай руку, — сказав спокійно, простягаючи долоню. — Не бійся. Я буду поруч.

Його голос був упевненим, майже заспокійливим і це дратувало не менше, ніж діяло.