Розділ 17.2

Раз за разом я виринала зі свідомості й знову тонула в ній. Голова розколювалася, наче всередині черепа працювала тупа м’ясорубка. Повільно, методично, без шансів на полегшення. Кожна думка різала, кожен спалах болю віддавався нудотою і чорними плямами перед очима.

Я чула якісь голоси.

— Там блок.

— Ого, чотири стихії.

Я не зовсім розуміла, хто вони і чи звертаються до мене. І чи це взагалі справжнє. Біль накочував хвилями, стискав скроні так, ніби хтось намагався розламати голову зсередини. Я майже фізично відчувала, як щось б’ється об невидиму стіну — знову й знову, з глухим, болісним відлунням у мозку. Наче хтось намагався добратися до мене, але його не пускали. А може, це лише злий жарт моєї свідомості, що тріщала по швах.

— З її ядром працював не один майстер.

Не один майстер… — я механічно, крізь пульсуючий біль, повторила подумки. У скронях било так сильно, що здавалося, ще трохи і вони луснуть.

До мого ядра мав доступ лише Ерідан, промайнуло в голові, а потім думки плуталися, ковзали, розпадалися, не встигаючи оформитися. Кожна спроба згадати спричиняла новий спалах болю, гострий і сліпучий.

— Навіщо ти стер їй спогади? — долинуло до мене, але відповіді я так і не почула.

Ще кілька разів я відчула поштовхи. Грубі, безжальні та вони не принесли нічого, окрім нового кола страждання. Тіло було паралізоване і непідконтрольне. Хотілося кричати, роздерти тишу, але з горла не вирвалося ані звуку.

Зрештою все стихло. І я провалилася в порожню, глуху темряву, де навіть біль більше не мав сили дістатися до мене.

— Леді Ейво! Леді Ейво! — кричав чоловічий голос, а потім я відчула, як моє тіло піднімають.

Я різко розплющила очі і відчула, що голова досі розколюється.

Під колінами й на спині відчувались міцні чоловічі руки, що несли мене, ніби я була невагомою.

— Девіан? — округлила я очі, намагаючись сфокусувати погляд.

— Відійдіть усі! — наказав він, навіть не глянувши на мене.

У наступну мить світ розчинився в сліпучому сяйві. Я мимоволі притулилася тісніше до Девіана, шукаючи опори, і вдихнула його запах. Теплий зі свіжістю шкіри та ледь вловимою, приємною нотою кориці. Це дивним чином заспокоювало… бодай на мить.

Я опинилася в його кабінеті. Впізнала його одразу по кольору. Девіан обережно поклав мене на сидіння біля дзеркала. За кілька хвилин з’явився цілитель, якого мені представив Король.

Він водив руками над моїм тілом, зосереджено насупившись, а потім мовив:

— Фізичного болю їй не завдали, — задумливо промовив він. — Було втручання в ментальне, але що саме робили — я не можу визначити. Головний біль вас турбує? — запитав і, дочекавшись мого кивка, ніби лише підтвердив власні підозри.

Він поклав долоні мені на голову, і вже за хвилину біль зник, ніби його стерли. Надто сильний ібупрофен, — розгублено подумала я, намагаючись знайти раціональне пояснення магії.

Девіан подякував цілителю.

І зачинив за ним двері.

На ключ.

Звук металу, що провертається в замку, різонув по нервах різкіше за будь-який біль. Моє тіло миттєво напружилося, дихання збилося. Кабінет раптом став надто тихим, надто замкненим, а повітря густим і важким.

Я не ворухнулася. Лише стежила поглядом, як Девіан повільно обертається до мене.

І в цю мить страх, холодний і насторожений, прокинувся остаточно.

— Що відбулося в печері? — без зайвих формальностей запитав він.

Його голос був рівний, але погляд уважний, надто зосереджений.

— Це ж ваше випробування, — тихо промовила я. Хотілося сказати м’яко, але слова самі вийшли з докором. — Ви мали б знати, що з вашими нареченими і якими стежками вони йдуть.

— Ейво… — він зітхнув і присів поруч, трохи зменшуючи дистанцію. — Твою стежку я відслідковував до єдиного моменту, а потім вона зникла. Наче твоє кільце, — він ковзнув поглядом по моїй руці і торкнувся її. — Дивно. Воно не пошкоджене.

— На відміну від мого мозку, — я різко забрала руку з його долонь. Усередині знову ворухнувся знайомий холод. — Мене наче через м’ясорубку перекрутили. І, здається, стерли пам’ять.

Його брови зійшлися на переніссі.

— І що останнє ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, як ми з Вандою зрозуміли, що нам більше не за одним шляхом… і все, — я на мить заплющила очі, намагаючись вчепитися за вислизаючі образи. — Здається, вона хотіла щось мені розповісти.

— Ванда? — він різко підняв голову, і в його очах промайнула справжня здивованість. — І ти не пам’ятаєш, що саме?

— Абсолютно нічого.

Тиша між нами раптом стала густою. І саме в ній народилася небажана думка.

— Невже ви думаєте, що Ванда розповіла мені якийсь секрет і після цього… — я прикрила рота руками, серце глухо вдарилося об ребра. — Ні. Вона не така. Вона б ніколи…

— Або хтось хоче, щоб ми так думали, — спокійно, але жорстко перебив він.

— Ні, — я похитала головою, майже вперто. — Я в це не вірю.

— Ванда прийшла останньою, — продовжив король після паузи. — Приблизно за хвилину після тебе. Вона більше не братиме участі у відборі.

Він на мить замовк, а потім додав тихіше:

— Але знаєш… дивно, що ми так швидко знайшли того, хто хотів твого… мозку.

Від цього формулювання мене пересмикнуло.

— Для чого це взагалі комусь?

— Щоб добратися до твого ядра, — відповів Девіан без вагань. — Ти показала, що володієш двома стихіями. І, схоже, серед наших є зрадник. Не лише серед леді. Хтось із тих, хто знає, як проходитимуть випробування. Але наша зараз задача знайти леді, яка веде подвійну гру.  

— Ви хочете сказати, що хтось з ваших підданих полює на мої дві стихії? — запитала я і раптом зрозуміла, чому мені постійно твердили бути обережнішою. Ден. Ерідан. Девіан. Кайя. Усі.

— Єдина з ваших наречених, ненавидить мене і знає про мою силу це, — Роса. Можливо, це вона все влаштувала?

Я сама відчула, що шукаю пояснення, яке дозволить не звинувачувати Ванду.

— Навряд чи, — він похитав головою. — Вона працює на мене. Якби була задіяна в змові з противниками двох стихій, я б точно знав.