Розділ 17.1

Я йшла, вчепившись за нитку, мов за останній доказ, що шлях ще існує. Темрява навколо тихо дихала. За мною крокувала Ванда. Вона показала, як запалити світло в руках, і я повторила. Вперше вийшло.

Полум’я в моїх руках тремтіло, але слухалося. Кілька хвилин шлях був освітлений. Та щойно в тіні щось ворухнулося, щойно страх ковзнув під шкіру, вогонь збожеволів: спалахував різко, потім зникав, ніби знущаючись.

— Усе залежить від емоцій, — тихо сказала Ванда, не піднімаючи очей, уважно дивлячись під ноги.

Чомусь саме вона постійно натикалася на каміння, наче дорога вперто не хотіла її приймати.

Я згадала прояви своєї сили. В озері я не усвідомлювала, що роблю. Була лише думка, що потрібно врятувати Кайю будь якою ціною.

З Девіаном мені легко давалася магія, тоді емоції були грайливими, майже безтурботними. А з Еріданом я змогла розслаблятися і поринути до свого ядра. Не знаю, як він це робив, але його присутність заспокоювала.

Та зараз було не до королів і не до спогадів.

— Обережно! — крикнула я, встигнувши вхопити Ванду за мить до того, як каміння ледь не вибило ґрунт з-під її ніг.

Вона важко видихнула й зупинилася.

— Треба визнати, — сказала після паузи. — Цей шлях не для мене.

Я й сама це бачила. Але відпускати її не хотілося. Ванда здавалася надто тендітною для цієї темряви. Майже дитиною.

— Я повернуся на місце старту, — спокійно додала вона. — І за пів години промовлю імʼя Його Величності. У тебе буде шанс прийти не останньою.

Ось цього я точно не очікувала.

Самопожертва?

Навіщо?

— Я не дозволю тобі цього зробити, — я схрестила руки на грудях. — Хай король хоч подавиться своїми випробуваннями, але я не хочу, щоб ти страждала через мене.

— Я страждаю не через тебе, — Ванда ледь відвернулася. — Слова Роси просто нагадали мені, що я взагалі страждаю в цьому відборі.

— Ти зараз про що?

— Про те, що це не мій шлях. І ніколи ним не був.

— Вандо, ти справді думаєш, що Роса настільки варта короля, як сама про це говорить? Та облиш її. У тебе такий самий шанс вийти за нього, як і в неї. Навіть якщо вона вже привласнила його у думках.

— Думаєш, я цього хочу? — Ванда різко повернулася до мене. — Король знає мою таємницю. І поки що закриває очі на те, що я роблю у нього за спиною. Я б навіть сказала, що він мені допоміг.

Ось тут я напружилася.

Невже Ванда зовсім не та, за кого себе видає? У ній явно було більше таємниць, ніж вона дозволяла побачити.

— Це якось пов’язано з таємними ходами в стінах? — обережно спитала я, згадавши те, про що давно хотіла поговорити з нею наодинці.

Ванда кивнула.

— І… — я зробила паузу. — Куди ти тікаєш? Чи від кого ховаєшся?

Вона відвела погляд.

— Власне, я вже вам про це розповідала, — тихо сказала Ванда. — І навіть поплатилася за це. Добре, що я встигла запам’ятати ходи.

— Зачекай, — я розгублено похитала головою. — Я не пам’ятаю, щоб ти щось таке розповідала. Кому? І які ходи?

Ванда важко видихнула, ніби зважувалася, чи варто продовжувати.

— У мене є той, заради чиїх обіймів я готова жити. З ним моє серце тріпоче, а всередині наче хтось підпалює вогонь, який ніколи не згасає. Коли Його Величність Девіан дізнався про це, він не став лютувати, навпаки сказав нам варто бути обережними і зустрічатися потайки. Бо інакше мене осудять. І ми зустрічалися в таємних переходах, — нарешті промовила вона. — Мені довелось розповісти вам про це разом із Мірною. Тоді, коли ви застукали мене за користуванням таємними ходами. Ви сказали, що за ваше мовчання я маю віддати карту таємних ходів.

— І ти це зробила? — я здивувалася, усвідомивши, наскільки жорстокими ми були. — Навіть знаючи, що король не проти?

— Ви вмієте гарно переконувати, — вона кинула на мене докірливий погляд. — Мій батько не хоче, щоб я одружувалася з охоронцем. Навіть якщо він королівський вартовий. Він шукає для мене когось із вищої знаті, щоб нарешті наша сімʼя зажила у грошах. Ви це знали і вміло цим скористалися. А ще… ви нагадали, що мій коханий королівський охоронець і, якщо випливе інформація, що він використовує таємні ходи з іншими особами…

Вона не договорила.

Я побачила сльози в її очах, і серце стиснулося. Мені стало нестерпно шкода Ванду. До болі в серці відчувала її біль. Як легко Мірна з Ейвою переступили через неї. Згадуючи, як Мірна з нею розмовляла, я розуміла: для неї Ванда була ніким. Схоже, як і для Ейви.

— Пробач мене, будь ласка, — я підійшла ближче.

— Пусте, — вона змахнула сльозу. — Після твого падіння ти змінилася. Я не тримаю на тебе образи. Як і на Мірну.

— Вандо, — я обійняла її. — Те, що зробили Ейва з Мірною, — жахливо. Потрібно мати неймовірну мужність, щоб вибачити таке. Ти дуже сильна. Пам’ятай це.

У цю ж мить зі стелі зірвався камінь. Я різко смикнула Ванду вбік. Камінь мав упасти на мене, і я це чітко зрозуміла. Навіть очі примружила, але він, ніби за чиєюсь волею, оминув мене й глухо вдарився об землю поруч.

Я не знала, чия це магія. Але була вдячна.

— Тобі справді варто піти, — тихо сказала я. — Я вірю, що ти вчиниш правильно.

Ванда кивнула. Вона ніби хотіла ще щось сказати, та я обережно, але наполегливо підштовхнула її назад. Туди, де ми опинилися спочатку. Від гріха подалі.

А сама рушила вперед.

Думки крутилися важко й гірко: невже аристократки можуть бути настільки жорстокими? Настільки огидними у своїй зверхності? І головне навіщо їм це?

А король Девіан не такий вже і поганий? Він і Кайї допоміг і Ванді. Можливо мені варто дізнатися про нього більше?

Я потрусила головою. Що за думки? Він мене терпіти не може. Хоче сплавити поскоріше заміж. Та все ж цікаво чому лише мене він недолюблює? 

Я йшла вперед. Каміння більше не падало і я навіть знову змогла запалити світло, яке освітлювало дорогу. Та коли я вкотре милувалась своїм маленьким вогником в руках нитка, яка вела мене, здригнулася. Не просто натягнулась, а ніби сіпнулася, мов жива.